Всемирный день поэзии отмечается ежегодно 21 марта. Он был учрежден на 30-й сессии генеральной ассамблеи ЮНЕСКО, состоявшейся в Париже в 1999 году.

http://tvkultura.ru/article/show/article_id/109873

Меня на этот праздник пригласить забыли. Хотя накануне я случайно столкнулся на улице с Андреем Гельевичем Поповым. Мы поздоровались, обменялись рукопожатием и разбежались каждый в свою сторону.

На "7х7 коми" тоже никто не вспомнил о том, что существует Всемирный день Поэзии.

Я был сильно расстроен известием о смерти А.Б.Островского и  не поздравил читателей "7х7 коми" с этим днём вовремя. Вспомнил только заполночь.

Тем не менее, решил исправить свою оплошность, и показать вам, хотя с небольшим опозданием,свои новые поэтические работы.

З  КНИГИ «ОЧИМА СЕРЦЯ»,Ув'язнена лірика, Харків, видавництво "ОСНОВА",1993.

Из книги "ГЛАЗАМИ СЕРДЦА", Заключенная лирика, Харьков, издательство "ОСНОВА", 1993.

ВАСИЛЬ БАРЛАДЯНУ  -  БИРЛАДНИК

***

"Україна з Росіею навіки разом!"

(Гасло)

Ні!

Не навіки:

Ти мені чужа!

Від тебе

Натерпілась я багато...

Сини мої

З тобою на ножах -

Твоїй нозі

Не місце

В нашій хаті...

Іди від нас...

Добром кажу -

Іди!

Бо я  тебе

До себе

Не просила...

Я віником

Змету твої  сліди -

Та й на завжди

Розправлю дужі крила...

І весь мій рід

Полегшено  зітхне,

Засіє житом

Неозоре поле...

Іди від нас -

І не чіпай

Мене:

Я хочу волі...

Чуєш -

Хочу волі!..

***
"Украина с Россией навеки вместе!"
(Лозунг)
Нет!
Не навеки:
Ты была чужой!
И от тебя
Я натерпелась.  Хватит ...
И на ножах
Сыны мои с тобой -
Твоей ноге
Не место
В нашей хате ...

Иди от нас ...
Добром  прошу-
Иди!
Поскольку  не звала  
Тебя
К себе я...
Я веником
Смету твои следы -
Расправить крылья
Сильные  сумею ...

И облегченно
Весь мой род вздохнет,
Необозримое

Зерном засеет поле ...
Иди от нас -
Не трогай
Мой народ:
Хотим мы воли ...
Понимаешь -
Воли! ..

УКРАЇНІ

Тебе не вигадав Тарас,

Бо ти

Можлива і без нього.

Та й

Котляревський в перший

Раз

Не споряджав

Тебе

В дорогу!

Ты

Наче вранішня зоря,

Гориш і сяєш

Споконвіку...

Не заснував тебе варяг,

У греки йшов

По  твоих ріках...

Тебе оспівувал

Боян -

Поєт і воїн знаменитий!

І,

Скільки світ,

Твої поля

Дают можливість

Людству жити...

Политі кров'ю поколінь.

Вони спроможни

Все вродити -

Бійців одважніх,

Ковалів,

Красунь  жінок,

Високе жито...

Хати біленькі -

Оком кинь

Од Сяну річки

До Ельбруса

Орють і сіють козаки -

Нащадки  хліборобів -

Русів...

Тебе

Не вигадав ніхто:

З'явилась

Ти

У День Творіння!

Благословив

Тебе

Христос

На вічне щастя

І

Гоніння!..

Щодня

Благаю  я

Христа,

Аби не знала

Ти

Руїни...

Тебе

Не вигадав Тарас -

Завжди була

Ти,

Україно!..

УКРАИНЕ
Тебя не выдумал Тарас,
Ведь ты
И без него возможна.
И
Котляревский в первый
Раз
Не снаряжал
Тебя
В путь сложный!

Ты
Словно ранняя заря,
Горишь  - сияешь
Спокон веку...
Не основал тебя варяг,
Что «в греки» шел
По твоим рекам ...

Тебя воспел
Ещё Боян -
Поэт и воин знаменитый!
Стары,
 Как Мир,
Твои поля.
Даешь  возможность
Людям  жить ты...

Пролита поколений кровь.
Поля рождают
Плодовито:
Бойцов отважных,
Кузнецов,
Красавиц женщин,
Вдоволь  жита...

Белеют хаты -
Взгляд свой кинь:
От  Сан - реки
И до Эльбруса
 Здесь пашут, сеют казаки -
Потомки хлеборобов -
Русов ...

Тебя
Не выдумал никто:

Ты
Появилась
В День Творенья!
Благословил
Тебя
Христос
На  счастье
И, увы,
Гоненья!..

Я каждый день
Молю
Христа,
Чтоб Ты
Не ведала
Руины ...
Тебя
Не выдумал Тарас -
Всегда была
Ты,
Украина! ..

ВАСИЛЬ БОРОВИЙ

ВАСИЛЬ БОРОВОЙ

СУДИЛИЩЕ

Судилище - в підвалі. Напівтьма.

Хрестами грат наїжилась тюрма...

Суддя - горбань. На прізвище - Рогожкін.

Немов щербата пилка  ріже дошку -

Чита - скрипить. А треба ж,щоб як грім,

Гримів тут вирок - в гробі кам'янім...

Вслухаюсь: "За учинену образу

Вождю премудрому, за  чорну фразу.

Що Вождь наш - це московський  Чингісхан,

Скарать злочинця смертю! Вирок дан

Українським воєнним трибуналом".

Скінчив - і хижним блискає оскалом...

А за порогом грізної тюрми

Стоїть моя матуся  між людьми

І  молиться:

- О Боже, згляньсь на муки,

Не дай  мою кровинку в злобні руки,

Як своего сина ти віддав - Христа.

Ти ж відаєш - у нас не суд, а мста..."

А я стою - і блискают багнети...

Отак мене виводили в поети.

"Кайєркан"*, 1954

СУДИЛИЩЕ
Судилище - в подвале. Полутьма.
В крестах решёток ёжится тюрьма ...
Судья - горбун. Фамилия - Рогожкин.
Словно пилой щербатой  пилит доски,
Скрипит – читает приговор – мою судьбу,
Но он гремит, как гром, здесь – в каменном гробу....

И слышу я: "За оскорбленье причинённое
Премудрому Вождю, за фразу чёрную,
Что Вождь наш – будто бы московский Чингисхан,
Преступник смерти подлежит! И приговор тот дан
Украинским военным трибуналом ".
Окончил –  и сверкает хищника оскалом …

А за порогом грозной той тюрьмы
Родная матушка стоит  между людьми
И молится:
- О Боже, глянь  на муки,
Не дай мою кровинку в злые руки,
Не дай судьбу такую, как Христу.
Ты ж ведаешь - не суд, а месть лишь тут... "
А я стою -  блестят  штыки вокруг ...
Вот так поэтом сделался я вдруг.

"Кайеркан"*, 1954

* Кайерка́н — посёлок  в 20 километрах от Норильска, на севере Красноярского края, на юге Таймырского полуострова, назван по реке на берегу которой расположен, дословно означает на долганском языке «преграда», «барьер», «препона».

ДОЛЯ

Конвою крик,  виття вівчарок,

Услід колоні - темний пил...

І гасить ген, мов недогарок,

Твій день холодний небосхил.

Хіба ж уперше - злі ординці,

Гаркавий крик, цупкий нагай?

І ти - із віком наодинці -

" Не одставай, давай, давай!.."

І тільки в серці, мимоволі,

Десь потай приказка стара -

Про козака, що не без долі,

І долю... що не без добра.

Етап на "Кайєркан", 1953

ДОЛЯ
Конвоя крик,  вытьё овчарок,
И за колонной – пыль вдогон ...
И гасит, будто бы огарок,
Твой день холодный небосклон.

Ордынцы злые  - что ль впервые,
Гортанный крик, свистит нагайка?
И годы мчатся, как шальные -
"Не отставай, давай, давай-ка! .."

И  в сердце лишь, помимо воли,
Для старой присказки пора -
Про казака, что не без доли,
И долю ... что не без добра.
Этап на "Кайеркан", 1953

ІВАН ГНАТЮК

ИВАН ГНАТЮК

КАРЦЕР

Як домовина - темна і страшна

Ця камера в два метра довжиною

Зроблю лиш крок - і вже переді мною

Стоїть стрімкою кручею стіна.

Ані стільця, ні нар - лише з вікна

Квадратик світла падає, і грою

Тонюсенького спектра, мов стрілою,

Могильну тьму і тишу протина.

Ця камера - страшніша домовини.

Як тяжко в ній, не чуючи провини,

Каратися, заціпивши уста!

Мовчу - як мертвий, скаржитися  всує, -

Ніхто моєї скарги не почує.

У кого сила - в того й правота.

1954 - 1988

КАРЦЕР
Гроба подобьем  - темна и страшна
Камера эта в два метра длиною
Сделаю  шаг лишь  - уже предо мною
Высится кручей  отвесной  стена.

Стула и нар нет -  лишь из окна
Света квадратик льёт, и игрою
Тонкого спектра его, как стрелою,
Тишь и могильная  тьма пронзена.

Камера  эта – гроба страшней.
Как тяжело безвинному  в ней,
Муки  терпеть, рот зажав.

Трупу подобный - молчу, тише мыши -
Жалоб  моих  никто не  услышит.
Здесь, кто сильней – тот и прав.
1954 - 1988

***

Хтось за стінкою в камері тихо співа,

Виливає свої затамовані болі,

Та приглушена пісня в бездушній неволі,

Як молитва, з душі добуває слова.

І бринить у мені, як туга тетива,

Його туга за волею - я  мимоволі

Чую в ній безталання  і власної долі,

Видно, всім  у неволі  так тужно бува.

Він стривожив мене,наче крик побратима,

Я крізь стінку ловлю його образ очима,

Я і піснею й ним переповнений вщерть,

Чути: кру!.. в чужині... заки море...- Аж плаче,

Крає серце й мені... О незнаний співаче,

У неволі та пісня - сильніша за смерь.

1955 -1988

***
За стеной  кто-то в камере тихо поёт,
Изливает свои затаенные боли,
Приглушённая песня в бездушной неволе,
Как молитва, слова  из души достаёт.

И звенит, как стрела, устремлённая в лёт,
Жажда воли его - и во мне мимо воли,
Слышу в ней обездоленность собственной доли,
Всем в неволе покоя она не даёт.

Словно крик побратима, он встревожил  словами,
Я сквозь стену ловлю его образ глазами,
Переполнен до края и им я, и ей.

Как ревёт на чужбине море со стоном,
Сердце рвёт… то,  что спето певцом незнакомым,
Ведь в  неволе песня -  смерти сильней.
1955 -1988

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ

***

З пісні слова не викинеш.

Прислів'я

Не викидайте слово з пісні –

Воно в рядку одвіку стало.

Опам'ятаєтесь, та  пізно:

Було, і зникло. І пропало.

Здавалось, шкода невелика:

Замінимо і не помітим.

і вже не пісня, а каліка,

Мов птиця, що  з крилом  підбитим.

А слово світляком летючим

Блищить і в руки не дається.

А слово блискавкою з тучі

Гремить,і  сєрдиться, й  сміється.

Ви  думали : слова - половаю

Ви думали:  а ми старанно.

Не викидайте з пісні слова -

Залишиться болюча  рана.

***
Из песни слова не выкинешь.
Пословица
Не выкиньте слова из песни –

Слова в строке храните, люди.

Беда, коль слово вдруг исчезнет.
Опомнитесь,  да поздно будет.

Какой  ущерб для человека? -
Заменит слово – что случится?
А  песня  -  навсегда калека,
Как  с крылышком  подбитым птица.

А слово светлячком летучим
Блестит и в руки не даётся.
А слово молнией из тучи
Грохочет, сердится, смеётся.

Вы думали: слова - полова.
Пройдёт всё поздно или рано.
Не выкинешь из песни слова! -
Останется навечно рана.

***

І все вернеться на круги своя,

І вийде правда і промовить слово.

Дороги, що ходила ними я,

Постеляться мені під ноги знову.

І я знайду ті молоді сліди,

Почую пісню, що  тоді звучала.

З тих чорних днів неволі і біди

Поезії витоки і начала.

Вона пробилась і зійшла до нас,

Як сонце весняне у небі синім!

Сильні всього в цьому світі - час,

Та перед правдою і він безсилий.

Сто раз убита, оживе вона,

І гляне в душу, і промовить слово.

Прокляті і забуті імена

Повернуться й засвітяться нам  знову.

***
И всё вернется на круги своя,
И выйдет правда и промолвит слово.
Дороги, по каким  ходила я,
Постелятся  под ноги мои снова.

И  молодости я найду следы,
Услышу песню, что  тогда звучала.
В  тех черных днях  неволи и беды
Поэзии истоки и начала.

Она пробилась через тучи дней
Весенним ярким  солнцем  в небе синем!
Хоть ничего нет времени сильней,
Но перед правдой бег его бессилен.

Сто раз убита, оживёт она,
Заглянет в душу и промолвит слово.
Из лжи хулы с  забвеньем  имена
Вернутся  к нам и засияют снова.

МИКОЛА ДАНЬКО

***

Каменем ударить Голіафа

Просто в лоба юний цар Давидю

Хтось в долони плеще, хтось - "зааха",

Хтось гукне: "Убив, ще й задави!"

До події - ставлення потріне.

Толерантно  в щирість всіх повір.

Той - дитинний, той - романтик мрійний,

Той - напевно, мов людинозвір.

Перші  двоє справді до вподоби

Навіть півскептичному мені,

Хоч і  знаю, що Давид ще зробить,

Коли вже на білому коні...

Коло зачароване!.. Як вийдем

І сухими, й мокрими  з води?!

Щойно стане Голіаф - Давидом,

Голіафом зробиться Давид!

***
Камнем укокошил Голиафа
В  лоб попавшим юный царь Давид
Кто-то рукоплещет, кто заахал,
Кто  кричит: "Убил, так  додави!"

Отношение  к событию  тройное.
Толерантно в искренность всех верь.
Тот – по-детски, тот – с романтика мечтою,
Тот - наверное, как человекозверь.

И вполне по нраву первых  двое 
Даже скепсисом охваченному мне,
Хоть и знаю, что Давид устроит,
Раз  уже на белом он коне ...

В круге заколдованном! .. Как выйдем
Мокрыми ль, сухими из воды?
Только станет Голиаф  - Давидом,
Голиафом воспарит  Давид!

***

Про Кохання, про Небо, про Бога

Я не раз щось гукнути хотів,

Говорив, не сказавши нічого,-

Можна тільки мовчанням, без слів.

Найгучніша молитва німого.

Над  батьківским вечірнім порогом.

Тихо клякну, уста - на замок.

Буду в очі Бездоні дивитись,

Поринати душею, хреститись,

Золотими пучками зірок...

***

Про Любовь, про Небо, про Бога
Я не раз кричать был готов,
Говорил, но как-то убого, -
Нужно б только молчанием, без слов.

Громче всех  молитва немого.
Над порогом отчего  дома.
Коченеют уста,  как в мороз.
Я стремлюсь с Бесконечностью слиться,
Погрузиться  душою, креститься,
Золотыми щепотками звезд ...

ІРИНА КАЛИНЕЦЬ

ИРИНА КАЛИНЕЦ

***

І я бездомна, любі побратими,

душа моя гірка,як чорна їдь.

Я заздрю вам - оцій малій могилі,

що одиноко правдою стоїть.

Куди я йду разом із світом хтивим,

рабиня  відчаю і власної скорботи?

Мій добрий друже, друже мій єдиний,

під зорями чужими і жорсткими

до тебе ще приходить Батьківщина,

якої тут  віддавна вже не маємо...

З чужих же рук ласкавих нині

землі своеї  кров'ю запричащаємось?

***
И я бездомна, побратимы милые,
душа моя горька и чёрен быт.
Завидую вам – маленькой  могиле я,
что одиноко правдою стоит.

Куда  иду я с похотливым миром вместе,
раба отчаянья и собственных уныний?
Мой добрый друг, единственный на свете,
под звездами жесткими, чужими
к тебе Отечество является доныне,
которого здесь нет давно в помине ...
Неужто станем с рук чужих с любовью
земли своей мы причащаться кровью?

***

Василеві  Стусові

Ще того віку вистачить. Ще того

життя полинного, щоб вік перебрести,

лишивши цю пустелю, як хрести

лишають на могилах... Злого,

найзлішого не вігадати дня,

ніж цей, розп'ятий на дротах ослизлих...

Як тільки вечерова тінь  забрізне

на обрій неба, я твоє ім'я

повторюю в молитві. Шепіт гасне,

як гаснуть зорі в світанковій  млі.

Ще того віку вистачить для щастя

прийти і вмерти на своїй землі.

***
Василю Стусу
Так много срока нам дано. Так много
полынной жизни, чтоб до дня брести,
 когда оставим  эту пустошь, как кресты
мы оставляем  на могилах ... Злого,
злей  дня не выдумано даже ныне,
чем , что на  ржавых проводах распят ...
Как только  тень вечерняя опять
появится на  небосклоне, твое имя
я повторю в молитве. Шепот гаснет,
как гаснут звезды в предрассветной мгле.

Так много срока нам дано для счастья
прийти и умереть в своей земле.

ІГОР КАЧУРОВСЬКИЙ

ИГОРЬ КАЧУРОВСКИЙ

***

Мене колись не брала  жодна сила,

І спробує, було, та не здола.

Я - с покоління, що війна скосила,

Із знищененого голодом села,

З народу, здесяткованого тричі,

З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

А потим став я мов забутий човен

На нерухомом плесі самоти,

Де тільки зрідка вітер,як Бетговен,

Торкал вербові клявіші - листи.

І музикою  в тишині сумирній

Звучав осінній смуток надвечірній.

І ось тепер, забувши давню вдачу,

Покинувши і човен мій,  і став,

Мов раб, хилюся, мало что не плачу,

Твій слід цілую,на коліна став.

І вже не бачу світу за сльозами...

... Любов і смерть це - іноді - те саме...

***
Меня  не брала никакая сила,
И пробовала - сдюжить не могла.
Я - с поколенья, что  война скосила,
Из  уничтоженного голодом села,
Сын тех, чьё трижды в десять раз село редело,
И смерть  им сотни раз в глаза глядела.

Как чёлн забытый, я один на свете
На недвижимом плёсе одинок,
Где только изредка, словно Бетховен, ветер
Порою тронет  клавишу - листок.
И музыкой в ​​вечерней  тишине
Звучала грусть  осенняя во мне.

И вот теперь, забыв давно удачу,
Покинул я и чёлн свой, и свой пруд.
Как раб, склоняюсь, мало что не плачу,
Твой след целую, на коленях тут.
И за слезами уж  совсем не вижу света ...
... Любовь и смерть  - порой – одно  и  то же это ...

MISTICA

А що бо з тими віршами стає,

Які ми не встигаєм написати?

Чи зберігає вірш єство своє

І не вдягнувшись у словесні шати?

І може  незаписані слова

У світ приходять як  живі істоти,

І слово в іншей форме ожива,

Щоб я пізнав, пізнав нарешті, хто ти.

Тому й не рву заплутаних тенет -

Міраж  чи сон, легенда чи химера -

Бо ти болючий і п'янкий сонет

З неписаної спадщини Бодлера.

MISTICA

Стихов нам неизвестно бытиё,
Когда  мы не успели  написать их.
Стих сохраняет  естество своё,
Не облачившись в слов нарядных платье?

И, может, незаписанное слово
Приходит в  виде  существа живого,
И слово оживает в форме новой,
Чтоб, наконец , узнал, узнал я, кто Вы.

Запутанных тенёт не рву , желанья нет -
Мираж иль сон, легенда иль химера -
Ведь Вы – пьянящий и болезненный сонет
Из ненаписанных стихов  Бодлера.

ЙОСИП ТЕРЕЛЯ

Иосиф Тереля

ЖОРНА

( В. Симоненкові)

Інтродукція:

Звичайна ніч, але тревожна...

У ніч таку - усе робити можна...

***

Було в печі ячменю чуть

І пригорща пшениці.

Сказала мама, что спечуть

В неділю паляницю.

Чадить  сліпенький каганець,

Зацвілі плачуть стіни.

В куточку діти крутят камінець,

Аж пальці посиніли...

Враз загарчав собака  під столом,

Пригас  тривожний вогник.

Щось ніби трісло за вікном,

І серце вже ні тепле, ні холодне...

Загуркотіло, загуло -

Упал и в сінях двері...

(Вже тата  в хаті не було -

Його убили на Різдво,

На самий Свят - вечір...)

Вломилися...

Жорстока п'янь на язиці

І матюки в майбутне чорне.

Погасло серце в каганці -

Чекіст ламає жорна!

Він дітям душу розбиває –

У борошно струмочком

Із оченят життя тікає

У темному куточку...

Явас,1968

Концтабір ЖХ -385 /11

ЖЕРНОВА
(В. Симоненко)
Интродукция:
Обычна ночь, хотя тревожно ...
В такую ​​ночь - все делать можно ...
***
В печи ячмень наперечёт
И горсточка пшеницы.
Сказала мама,  испечёт
На праздник паляницу.
А каганец чадит едва
И  плачут стены в цвели.
Детишки крутят жернова,
Аж пальцы посинели ...
Вдруг зарычал пёс под столом,
Свет виден еле-еле.

И треск какой-то за окном,
Сердца похолодели ...
Загрохотало и вошло,
В сенях дверь покалечив ...
(Уж папы  в хате нет давно -
Его убили в Рождество,
На самый Святой вечер ...)
Вломились ...
Пьянство  на лице
И мата черные слова.
Погасло  сердце в  каганце -
Чекист ломает жернова!
Он детям душу разбивает –

В муку, как ручеёк,
С  глазёнок жизнь их утекает
В  тот тёмный  закуток...
Явас, 1968
Концлагерь ЖХ -385 /11

ПИСАНКА

Панас Заливаха

Беру яєчко, писчик, фарбу -

Розписую весну по білій льолі.

Я добираю до барви барву,

Я завічаю ліпшу долю.

Писалося на ВЕЛИКДЕНЬ.

Писалося день  і цілий тиждень.

У ДОЛІ очі замальовані...

У ДОЛІ руки покручені...

І ГОРЕ заговорене,

І СЛОВО замучене...

без віри і будуччини...

Чекаю на щастя.

Сховаю писану журбу...

І писанку - чічку

Віднесу під стару вербу

І покладу межи коріння -

Нехай верба висиджує життя.

Явас, 1968

ПИСАНКА
Панас Заливаха
Беру яичко без опаски -
На белой скорлупе весну рисую.
Я подбираю краску к краске,
Загадываю лучшую судьбу я.
Писал НА ПАСХУ  я не от безделья .
Писал весь день и целую неделю.
У СУДЬБЫ  глаза замалёваны ...
У СУДЬБЫ руки закручены ...
И ГОРЕ заговорено,
И СЛОВО замучено ...
Без будущего и веры ...
Жду счастья дней.
 Спрячу написанную печаль ...
И писанку - чичку
Отнесу под сень старой вербы

И положу меж корней -
Пусть верба высиживает жизнь из яичка.
Явас, 1968

КОЛЯДА

Петрові Рубану

"Колядин,

Колядин,

Я у неньки один..." -

Житом хижу посіваю,

Сиву Козу величаю,

Тепле Сонічко чекаю.

Жито - збито.

Козу - вбито.

Сонечко сльозою вмито.

Отака в нас Коляда -

Запирайе ворота!

Чорні тіні,

Чорна спека

Лезуть  в хижу іздалека -

Запирайте ворота!

Явас, 1969

Коляда
Петру Рубану
"Колядин,
Колядин,
Я у матери один ... "-
Житом  дом свой засеваю,
Козу седую  величаю,
Солнце красное  встречаю.
Жито - сбито.
Коза - убита.
Солнышко слезой умыто.
Вот такая  Коляда -
Запирайте ворота!
Тени чёрные,
Жара
Лезут в хижину с утра -
Ворота закрыть пора!
Явас, 1969

АУТОДАФЕ

АУТОДАФЕ! -тліє мозок мій...

З опалених думок лишився попіл

О, хто б,прозрівши,смів

Здвигнути ситий спокій?!

Ударив час у дзвін:

Терпіння впало біллю на огинь,

А мисль - із барткою легінь

Січе хребет покорі...

Тюрма, Володимир, 1971

 АУТОДАФЕ*
 АУТОДАФЕ! -тлеет мозг мой ...
Остался  лишь пепел  мыслей сгоревших
О, кто бы посмел, прозревший,
Сдвинуть сытый  покой?
Слышен времени  в колокол звон:
Терпенье  упало болью в огонь,
А мысль – палач  проворный
Сечёт хребет покорный ...
Тюрьма, Владимир, 1971

*Аутодафе́ (ауто-да-фе, аут-да-фе, ауто де фе; порт. auto da fé, исп. auto de fe, лат. actus fidei, буквально — акт веры) — в Средние века в Испании и Португалии — торжественная религиозная церемония, включавшая в себя процессии, богослужение, выступление проповедников, публичное покаяние осужденных еретиков и чтение их приговоров. В общераспространённом употреблении ауто-да-фе — это также и сама процедура приведения приговора в действие, главным образом публичное сожжение осуждённых на костре.

РОЗПУТТЯ

Іванові Світличному

Чуєш! Йване! - із розпуття

Біль з хреста в світи пішов.

Україна в чорних струпах,

По Вкраїні бродить СТОГОЛОВ...

Як пророцтвах: мрія впала

На голготськії хрести...

У надій стято крила -

Кров за кров...

Нести й нести.

А Ісус? - сумна корида...

Йде міраж по стоптанних роках,

На плечах у нього кривда, -

Кров і кров, і тлінний прах...

Сліпнуть очі, виглядаючи,

Чи дійде наш БОГ до нас?

Чи донесе в мир конаючий

Хліборобський іпостас?...

Сичовка, 1973

РАСПУТЬЕ
Ивану Светличному
Слышишь! Ваня! – В век распутья
Боль с креста в миры ушла.
Украина в черных струпьях,
По ней бродит САТАНА ...
Как в пророках: грёзы пали
На голгофские кресты ...
Крылья у надежд сломали -
Кровь за кровь ...
Нести - нести.

Иисус? - Грустна коррида ...
Лишь мираж  в лихих  годах,
На плечах у него кривда, -
Кровь и кровь, и бренный прах ...
Но, слезясь, глядят глаза ещё:
А дойдет наш БОГ до нас?
Донесёт в мир умирающий
Хлебороба ипостась? ...
Сычевка, 1973

ОЛЕНІ, ДІТЯМ

Спомини  мої,

Спомини сумні,

наче лист осінній впали.

Покотились по стерні -

Згасли і пропали...

Голосом журби

В серце озивались

Відлітали назавжди

І не повертались.

Спомини гірки,

Спомини сумні -

Ой, куди ви відлетіли?

Спомини мои

Повертайте з  України

Леготом журби -

Криком отзовіться!

Відлітайте назавжди

І знову поверніться...

ВС -389/37,карцер

ЕЛЕНЕ, ДЕТЯМ
Воспоминанья прежних дней,
Их нет, наверное, грустней,
Как лист осенний пали.
И покатились по стерне -
Погасли навсегда ли? ...
Голосом печали
В сердце отозвались
Улетели  в дали
И не возвращались.
Воспоминанья горькие,
Воспоминанья грустные -
 Куда же вы умчались?

Воспоминания мои
Вернитесь с Украины
И легким ветерком тоски
Вы отзовитесь ныне!
Летите вдаль, как голубки,
Вернитесь вновь живыми...
ВС -389-37, карцер

ВЕРБА

Еми Войцеховській

Моя верба не зеленіє,

Моїй вербе розтяли душу...

А білий день біліє

Через вчорашнє мушу;

А ще верба молила БОГА

Щоб доля молоділа...

А ще - упала при дорозі,

Упала і зомліла.

Київ,1977

ВЕРБА
Эмме Войцеховской
Моя верба уж не зеленеет,
Моей вербе вскрыли душу зря ...
А день белый всё-таки белеет,
Вопреки вчерашнему нельзя;
И молитву  верба слала БОГУ,
Чтоб осталась  вечно молода ...
И она  упала на дорогу,

Потеряв  сознанье навсегда.
Киев, 1977

КРЕДО

Хочут злякати - серце за грати.

Серце не камінь - серце то твердь.

Серце народу гнівом розп'яте,

Я боготворю: "Україна - або смерть!"

1978

КРЕДО
Пусть  пугают супостаты, за решетку сердце спрятав.
Сердце - не камень, сердце  -  твердь.
Сердце народа, гневом распятое,
Я боготворю: "Украина  - или смерть!"
1978

РЕКВІЄМ

На смерть В. Івасюка

Цятка крові на ослін -

Біллю мого серця!

Се ж бо він.

Се ж бо він,

На хресті без смерті.

Цілувала ніч вуста,

Хижо в горло впилась.

В кожнім серце неспроста -

Реквієм губилось...

Біль дитячий ув очах,

Я молитву - тиша.

Доля гине по світах -

Страх сумлінням пише...

Б'ю поклони - жменя сліз...

Ти ІСУС бессмертній!

На Голгофу вперто ніс

Біль живий роздертий!

Цятка крові на ослін -

Біллю мого серця!

Се ж бо він.

Се ж бо він,

На хресті без смерті.

30.12.1979

РЕКВИЕМ
На смерть В. Ивасюка
Капля  крови в месте том -
Болью в  моём сердце!
Ибо он.
Ибо он,
На кресте без смерти.
Целовала ночь уста,
Хищно впилась в горло.
В каждом сердце неспроста -
Реквием пел скорбно ...
Болью  детскою в глазах,
Я  молитву - тише.
Доля  гибнет – всюду страх
 Совестливо  пишет ...

Бью поклоны - горсти слёз ...
 Иисус бессмертный!
На Голгофу стойко нёс
Боль ты страстотерпный! ..

Капля  крови в месте том -
Болью в  моём сердце!
Ибо он.
Ибо он ,
На кресте без смерти.

30.12.1979

ВАСИЛЕВІ СТУСОВІ

Не люди, а тіні

Роздерті по сірих обпльованих стінах -

Розп'яті, прибиті..

Довкола кривавляться зойки несамовиті

І крапля  по краплі вмирають убиті.

Упала завіса,

Подобна на грати червоного біса.

Все стало на місце.

І небо не впаде і сонце не трісне,-

І темне все темно - криваво навмисне.

Аж жмуряться очі...і чоботам тісно!

У ямі бетонній на мозок мій тиснуть –

І розум дубіє...

Все смертне уперто біліе

Прокинеться ранок  і кров почорніє...

По  жилах - мотуззях скрадаються болі.

І стигми пекучі пробили долоні.

Ічути, як хрипне  в'язниця,

Мов кратер вулкану спеклися очниці -

На розум, на світло  злетілись нічниці:

І брязнули  смерті підкови...

і бризнули боліпо стінах від крові.

Здригається серце - повільно холоне,

забракло повітря - все стало червоне.

У горлі клекоче слово солоне...

Горбатиться біль на залізному брусі, -

тут кров скам'яніла тріснути мусить...

Очниці - дві ями пробиті,

Зажмурени сонця - назавжді убиті!

І зойкнули ночі, кров'ю розмиті...

1-го січня 1986 року, Ц.Л. ВС -389/35

ВАСИЛЮ СТУСУ
Не люди, а тени
Разбиты  по серым оплеванным стенам -
Распяты, прибиты …
Повсюду кровавятся вопли, так души терзают бандиты,
И капля за каплей отходят те, что  убиты.
Упала завеса,
Подобна  решётке красного беса.
Все стало на место.
И небо не рухнет и солнце не треснет, -
Темнеет всё тёмное - кроваво уместно.
Аж  щурю глаза ...  сапогам стало тесно!
И в  яме бетонной на мозг мой давят, как прессом -

И разум дубеет ...
А смертное всё упрямо белеет,
Но утро проснётся  и кровь почернеет ...
По жилам - веревкам спускаются боли.
И  жгучие стигмы пробили ладони.
И слышно, как  хрипнет  темница,
Как кратер вулкана пылают  глазницы -
На разум, на свет слетелись ночницы:
И звякнули смерти подковы ...
И  брызнули боли по стенам от крови.

Колотится сердце, но стынет  уж тело,
И воздуха нет  - всё вокруг покраснело.
В клокочущем  горле проклятье созрело ...
Горбатится боль на дыбе железной, -
Здесь кровь, каменея, должна скоро  треснуть  ...
Глазницы - две ямы пробиты,
Два солнца погасли - навеки убиты!
И вскрикнули ночи, кровью размыты ...
1-го января 1986, Ц.Л. ВС -389/35

***

Мізерні дні. Безглузді дні.

Життя покручене й примхливе -

То гідне,то тремтливе,

А то - неначе мишкою прогризений папір...

А ще подвійна суть.

А кольори: то білий, то червоний,

Ще мідні та глухії дзвони,

Що тривожно в ненародженні гудуть.

А ще ці дні -

Такі принижені й такі невірні...

І ще ці дні -

На пальцях кров і юда непомильний...

Київ, Лук'янівська тюрма

***
Дни так ничтожны и  бессмысленны.
Распутна жизнь  и привередлива -
Порой  достойна, порой  трепетна,
А то бумагой, мышью грызенной ...
А то еще  и  суть двойная.
А цвет: то белый он, то красный,
И колокола гул ужасный
Звучит тревожно, сна лишая.
Ещё те  дни -
Так унизительны, так  неверны...
Ещё те дни -
На пальцах кровь, они предательства  полны ...
Киев, Лукьяновская тюрьма

***

Тривожна ніч

Тюремна ніч,

Постійна і без свята...

Ще ленінска рук горбата

Криваві слези душить з віч.

І всюду ніч

Дразлива ніч...

Ще темний і червоний злочин

Та пострил в очі.

На синій хоругві -

Чорні краплі у грудні...

Червоний злочин

І ніч.

Останній злочин?

Остання ніч...

***
 Тревожна ночь,
 Тюремна ночь,
 Без праздника, проклятая ...
 И Ленина рука горбатая
Рождает слёз кровавых дождь.
И всюду ночь
Дрянная  ночь ...
И  красный буйствует  террор,
И выстрелы в упор.
И на хоругви  жёлто - синей  
Чернеют капли в зимней стыни…
Красный  террор
И ночь.
Последний  террор?
Последняя ночь ...

Переводы с украинского языка Марка Каганцова