Вот  перевод этой публикации на русский язык.

Книга «Я тот, чей дух не покорился», прошла путь в 3000 км от Воркуты
в Ирпень, чтобы почтить великих  поэтов – ирпенцев  Григория Кочура  и Дмитрия
Паламарчука.

 «Весна приходит не теплой, а светом.
Сначала - свет, и лишь потом - тепло »

Так утверждает Марк Каганцов не по рассказам, а по собственному жизненному опыту, поскольку на крайнем Севере признаком весны является не таяния снегов, а окончание Полярной ночи.
Марк Каганцов родился в семье политзаключенных, в Воркуте, где, собственно, и живет до сих пор, прославляя этот суровый край своим трудом врача «скорой» и еще - поэзией, чрезвычайно
тонкой и философской. Что же объединило столь далекую русский Воркуту и ​​украинский Ирпень?
Скорее всего, это снова же  поэзия и ее авторы, Украинские Прометеи, прошедшие ГУЛАГ, лагеря Воркуты, Инты, Абези, которые не молчали, а их сердца горели и выливались в полные надежды – на фоне беспросветности – поэтические строки. Там в далеком Заполярье родилась не одна сотня стихов поэтов, которыми сегодня гордится Украина. Но их перечень был бы неполным, если бы не настоящие энтузиасты, и поныне открывающие общественности все новые и новые произведения.
Во время работы над книгой «Высокие широты. Воркута литературная. 1931 -2007 »состоялась
встреча Марка Каганцова одной из основательниц  Воркутинской общественной организации «Украина» Евдокией Лисовой, которая передала ему стихи четырех украинских заключенных ГУЛАГа с предложением их перевести. «Мое детство прошло на совместной барачной кухне  бок
о  бок с украинцами, язык которых меня всегда очаровывал. Вот я и взялся за перевод », - делится воспоминаниями автор, - зато вышла в свет  сегодня библиографическая редкость - книга «Поэзия украинских поэтов» ». Но поиск уже не прекращался. Так родилось новое издание «Я тот, чей дух не покорился », в котором представлены произведения 25 украинских поэтов на  480 страницах.  Стихи представлены в оригинале и в переводе на  русский  язык, автором которого является Марк Каганцов. Благодаря чрезвычайному  мастерству переводчика в российском варианте произведения не теряют ни своей  эмоциональной окраски, ни содержания.
Издание бы никогда не увидел  мир, если бы не дружный коллектив  единомышленников в составе Евдокии Лисовой, Анатолия Попова, Юрия Тагирова и Марка Каганцова, которые дали новую жизнь произведениям украинских поэтов, Юрия Воронцова и Владимира Плотницкого, которые воссоздали суть книги через художественные образы, а  также просто неравнодушные люди, помогавшие  ее напечатать. Первой откликнулась Лариса Скорик и Конгресс украинских литераторов, а затем присоединились воркутинцы, которые сегодня рассеяны по всему миру. Благодаря их помощи книга стала реальностью. То, что издание является незаурядным, не вызывает сомнений, ведь оно на сегодняшний день наиболее полно представляет украинское поэтическое слово, которое рождалось в застенках сталинских лагерей. А двуязычие является своеобразным мостиком к признанию двумя народами, украинским и российским, своих исторических ошибок и еще одним шагом к недопущению их в будущем. Уже само появление сборника стихов «Я тот, чей  дух не покорился» является выдающимся событием. Одновременно он многими нитями соединил  далекую  Воркуту и ​​Ирпень, где состоялась ее первая и единственная на территории Украины презентация. В Ирпенском городском историко-краеведческом музее Юрий Тагиров в канун 2013 презентовал издание широкой
общественности. Во время общения как раз и выяснилось, почему выбор пал именно на
Ирпень, чтобы отсюда на всю Украину прозвучало слово того, «Чей  дух  не покорился ».
Во-первых, авторы и составители книги свидетельствуют большое уважение краю, где творили выдающиеся мастера поэтического слова Григорий Кочур и Дмитрий Паламарчук, которых не
обошла судьба политзаключенных.  Стихи обоих поэтов, некоторые из которых до последнего времени были неизвестны, широко представлены на страницах издания. «А вот одно стихотворение Дмитрия Паламарчука не попало  в сборник. Когда я его нашел, то книга была
уже сверстана. Но, я думаю, оно обязательно будет опубликовано », - делится Марк Яковлевич.
Во-вторых, своеобразным проводником в поэтический мир Украинского свободомыслия, а в
частности Дмитрия Паламарчука, для коллектива авторов служил творческое наследие Леонида Череватенко и Натальи Околитенко, выдающихся жителей Приирпенья, а также Александр Ермаков, настоящий подвижник культурного наследия Ирпеня и редактор интернет-издания
«Ирпенская буквица». А в придачу ... Во время работы над изданием в качестве консультанта
выступил наш земляк, ирпинец  по происхождению, Валентин Гринер, который  долгое время работал журналистом в Воркуте, а сейчас живет в Новой Зеландии. Вот так-то тесен мир.
Но об этом читайте уже в следующих  номерах журнала.

Алла БАГИРОВА

Представляем читателям журнала «Визит_КА Приирпенья» неопубликованое в книге «Я тот, чей дух не покорился »стихотворение нашего земляка Дмитрия Паламарчука (г. Ирпень, Украина) в переводе Марка Каганцова (г. Воркута, Российская Федерация) при его личном содействии.
«Чем ценен этот стих? - Поясняет Марк Яковлевич - В предисловии к книге Дмитрия Паламарчука «Подзвиння »Леонид Череватенко поделился  воспоминаниями автора о том, как он, будучи в рядах ОУН, инициировал спасение евреев из гетто под Ровно. По этому поводу я обратился даже в музей Холокоста в  Иерусалиме  «Яд Вашем». А в книге «Стихотворения из-за решетки », изданной издательством «Факел» в 2012 году, я наткнулся на стих Паламарчука именно на эту тему, который и подтвердил реальность тех событий описанных  Л. Череватенко. Ведь только тот человек, который  видел  смерти невинных собственными глаза и помогал этим страждущим, мог взять на себя моральное право говорить от имени замученных в  Бабьем Яру евреев ».

ВИДЕНИЯ БАБЬЕГО ЯРА

… А могила застонала.

Т.Г. Шевченко

В ночи, пробив средь тёмных туч дыру,

Скорбный месяц осветил на момент

На дне в священном Бабьем яру

Лаокоона пугающий монумент.

Деревья, ветви склонив, полусонно,

Роняли серебряный жемчуг росы.

И вдруг в белоснежном наряде висонном

Возникла фигура дивной красы.

О, кто ты, могилы сей странный призрак?

Неужто на миг ожил древний миф

И ты пришла, Саломея, капризно,

Иль встала из тьмы веков Суламифь?

Очам красу являя небосвода,

Разверзлись неожиданно уста:

"Я вольный дух библейского народа,

Что людям дал Спасителя - Христа.

Но не в гробах, в сырой земле лежат они

Все вперемешку, не отмечены никак.

Убиты, может, тут в утробе матери

Новый Эйнштейн, Спиноза, Пастернак.

Цвет наилучший изможденной Украины

Тут вместе с иудеями упал.

И рыцари бесстрашные УПА,

Те, что спасали нас из гетто на Волыни,

Такой же находили тут конец.

В замес тел и земли, не сдавшуюся игу,

Втоптали и поэзии венец -

Замученную, стойкую Телигу.

А сколько с ними полегло вот тут

Тех бескорыстных, добрых сердцем "гоев,"

Детьми что рисковали и собою,

Спасая от погибели наш люд?

Всем тем, кто месть и распри кличет яро

На неповинный в ужасах народ,

Ответ жертв Бабьего звучит им яра:

"ЗАКРОЙТЕ, СУЕСЛОВЫ, РОТ!”

Пришла ещё одна бандероль из Херсона от одного из поэтов, чьи стихи содержатся в нашей книге, Николая Александровича Василенко. В ней 8 выпуск журнала "Вестник Таврического фонда" и письмо.

Шановний Марко Яковичу!

Надсилаю для ознайомленія часопис "Вісник Таврійської фундації" №8, 2012 р . Його щорічно видає наша міська благодійна організація.

Якщо маєте або хтось із Вашего товариства має спогади про своє життя в   діаспорі чи про укр. інтелігенцію ( письменників, художників, музикантів) чи рецензії на їхні україномовні твори (поезію, нариси, новелі та ін) надсилайтє  для "Вісника" на мою адресу. Надрукуємо.

Щодо антології "Я той, що духом не скоривсь - Я тот, чей дух не покорился", то я про своє гарне, позитивне враження уже  писав і надалі залишаюся поклонником Вашого таланту як перекладача.

Хай Вам щастить на творчому шляху перекладання. Усіх гараздів і міцного активного здоров'я.

Ваш - Микола Василенко  25.02.2013 р. м. Херсон.

Вот его перевод на русский язык:

Уважаемый Марк Яковлевич!
Посылаю для ознакомления журнал "Вестник Таврического фонда" № 8, 2012г. Его ежегодно издает наша городская благотворительная организация.
Если имеете или кто-то из Вашего товарищества имеет воспоминания о своей жизни в диаспоре или про укр. интеллигенцию (писателей, художников, музыкантов) или рецензии на их украиноязычные произведения (поэзию, очерки, новелле и др.) присылайте для "Вестника" в мой адрес. Напечатаем.
Относительно антологии "Я той, що духом не скоривсь - Я тот, чей дух не покорился",то  я про свое хорошее, положительное впечатление уже писал и в дальнейшем остаюсь поклонником Вашего таланта как переводчика.
Успехов Вам на творческом пути перевода. Всех благ и крепкого активного здоровья.
Ваш - Николай Василенко 25.02.2013 г. г. Херсон.

"СIЛЬСКI BICTI"

Голос нескорених

Є на карті Російської імперії (по-їхньому — «федерації») міста Воркута й Інта. У цьому краї вічної мерзлоти, у передгір’ях Полярного Уралу, за 70 км від узбережжя Льодовитого океану 1930 року геолог Г. Чернов знайшов родовище кам’яного вугілля. І вже наступного року президія ВРНГ СРСР ухвалила постанову «Про розвиток паливної бази в Північному краї». Розвивати її було вирішено руками в’язнів. Понад чверть століття існував тут Воркутлаг — один з найстрашніших радянських концтаборів за Полярним колом.

У 30-ТІ РОКИ виникло селище, а згодом місто Воркута, яке стало символом сталінщини. У 1945-47 роках там перебувало вже понад 60 тисяч ув’язнених. До Воркутлагу окремим підрозділом входила Інта, де з часом було організовано Інталаг, на базі якого пізніше створили особливий табір № 1 «Мінеральний» (Мінлаг). То був найбільший острів Архіпелагу ГУЛАГ на теренах Європейської Півночі Росії — аж до ліквідації 1953 року.

У Воркутлазі працювали й гинули тисячі росіян, українців, євреїв, естонців, латишів, литовців, поляків, німців... Серед них — видатні фахівці різних галузей науки, техніки та культури; інженери, професори, академіки, бойові офіцери й генерали, знамениті музиканти, актори, художники, письменники, поети, журналісти; політичні й громадські діячі світового рівня, колишні члени урядів і парламентів іноземних держав, дипломати... Згадаймо хоча б деякі славні імена:

В.І. Пивоваров, нарком освіти Білорусі, помер у Воркутлазі 1942 р.

П.І. Польовий, геолог, знаменитий дослідник Сахаліну, Примор’я та ін., помер у в’язниці в Ухті 1938 р.

Л.П. Карсавін, філософ, історик, поет, професор Каунаського університету, помер у концтаборі в Абезі 1952 р.

П.М. Губенко (Остап Вишня), український письменник-гуморист і сатирик.

Я.В. Смеляков, відомий і заслужений поет.

І.А. Фещенко-Чопівський, металознавець, хімік, фізик, професор Гірничої академії в Кракові, український політичний діяч, помер у концтаборі в Абезі 1952 р.

М.Б. Гольман, професор, ректор Ульяновського університету, загинув у Воркуті.

Н.М. Федорівський, член-кореспондент АН СРСР, професор, доктор геолого-мінералогічних наук, директор Всесоюзного інституту мінеральної сировини. Був засуджений на 15 років, незабаром після звільнення помер...

На жаль, неможливо згадати всіх, чиї долі були перемелені в жорнах таборів і в’язниць. Нині на місцях табірних зон і масових розстрілів стоять пам’ятники та пам’ятні знаки, споруджені нащадками і земляцтвами на спомин про ті жахливі часи і незліченні жертви сталінського терору.

Про Воркуту та Інту написано десятки історичних досліджень, мемуарів, спогадів, безліч віршів та пісень. Вони створені достоту сльозами та кров’ю в’язнів. Особливо дивують вірші — то викривальні, повні болю й гніву, то вражаюче ліричні й задушевні. Написано їх усупереч жорстоким заборонам, під смертельним ризиком. Важко збагнути, як люди зуміли не тільки написати їх, а й зберегти...

2007 року зусиллями групи ентузіастів вийшла книжка, яка ввібрала у себе найкращі зразки літературної творчості воркутинських авторів від 1931 до 2007 років — «Високі широти». У тій антології опубліковано переклади чотирьох поетів-українців, що дало поштовх до нової хвилі пошуків у вже вужчому — українському напрямку. Результат виявився надзвичайно плідним, свідченням чого стала книжка «Я той, що духом не скоривсь». Було знайдено і перекладено вірші ще двадцяти поетів-українців. Саме в тому і полягає унікальність цієї книжки, що в ній паралельно подано оригінальні українські тексти і переклади російською мовою (білінгва) лікаря й поета Марка Каганцева. Від імені упорядників передмову написав Юрій Тагіров. Книжку видано торік за підтримки творчого союзу «Конгрес літераторів України», матеріали знайдено й оброблено зусиллями активістів Воркутинського українського земляцтва і Сиктивкарської громадської організації «Покаяння». Окремо хочеться подякувати відомому українському літераторові, публіцистові, науковцеві, письменникові й поетові, колишньому репресованому Данилові Кулиняку за сприяння у виданні та поширенні книжки. Ось дещиця з цієї достоту безцінної збірки.

Пантелеймон ВАСИЛЕВСЬКИЙ

Одинадцятьом побратимам недолі, розстріляним на Інті

1.

За покликом душевного пориву,

Із полум’ям сердечного вогню

Несли ви стягом звільнення ідеї

На безнадійну прю!

2.

Героїв час не поглинає,

Герой не хилиться, не стогне, не вмирає!

Герої завжди з нами йдуть:

З минулого — в сучасність,

З нащадками — в майбуть!

Інта, лютий 1951 р.

Собі

Колись на схилку решти літ

Підступна старість кине в серце лід...

Чи хочу знать, які настануть зміни?

Схолоне все, зів’яне виду цвіт.

Не зміниться одно — любов до України!

Порт Ваніне, 09.11.1951 р.

Микола ВАСИЛЕНКО

Залишок

Усе забрали: хліб і сіль;

На ключ замкнули вікна й дверці...

Лиш біль залишили у серці.

Із м’ясом вирвав би той біль,

Що смажить душу, як в горні,

Та що ж залишиться мені?

1950 р.

Мовчання — наша мова

Ми у в’язниці мовчимо роками,

І наша мова — це і є мовчання.

Казенні стіни мають підлі вуха —

Словам правдивим крил не розгорнути.

Слова блюзнірські небо обліпили,

Крізь них промінню сонця не пробитись,

Дощам не впасти на дорідні ниви...

1952 р.

Василь ГАЛЕТА

Матері

Недолю сина ти в сльозах скупала,

Які лилися, мов живі потоки.

Терпіла ти, як Мати, — не питала:

«Де край стражданням? Як ще довго? Доки?»

Як хрест терпінь, несла ти горе люте,

Що через вінця серця полилося.

І доля сина — жмут гіркої рути —

Упала сріблом на твоє волосся...

Інта, 16.01.1955 р.

Ярослав ГАСЮК

Гірська легенда

З боями сотня юних відступала...

Лишились двоє. З ними — кулемет.

Ні дум. Ні мрій. Тривожний блиск ракет —

На них лавиною ворожа йшла навала.

Враз синь Карпат здригнулась від металу!

Останні кулі відіслали в лет.

Гранати в руки. Встали. І — вперед!

І водночас гірська легенда там постала.

Над ними крила розпростер беркут.

Вони не знають ні кайдан, ні пут.

Вони ґлузують над багнетом ката.

Вони живуть в житті Карпатських гір,

В веселках грі і в мерехтінні зір...

Друзяк аж двоє: Вірність і Відплата.

Інта, 1950 р.

Шевченко

Ти в наші спомини щорічно

Приходиш в березневі дні.

З Тобою ми, Тарасе, вічні,

Без Тебе — ні.

Без Тебе ми були б донині

Оті німі, оті малі.

На білий світ, на небо синє

Свої надії і жалі,

Свій вищий дух і рідне слово

Ти розпростер — як правди стяг.

В цей березень так буде знову.

І — у віках.

Інта, 02.03.1977 р.

Іван ГОНЧАР

Ми та вони

Мороз під п’ятдесят тріщав.

В нас була в кожного лопата.

З них кожен у руках тримав

Націленого автомата.

Ми у бушлатах дірявих —

З них кожен в теплому кожусі,

Але як ми, так і вони

Знаходились постійно в русі.

Ми безприривно з колії

Сніг відкидали на два боки,

Щоб не примерзнули, свої

Інколи розтирали щоки.

Вони ж із двох боків від нас

На певній відстані стояли,

І безкінечно раз у раз,

Щоб не замерзнуть — тупцювали.

І стало їх мені шкода,

Адже вони також в неволі,

Ще, може, більша в них біда...

Й послав прокляття їхній долі!

1997 р.

Володимир КОСОВСЬКИЙ

Заполярне вітання

Я Вам пишу, поет Тичино,

З тої далекої землі,

Де каторжник ламає спину,

Де кров, де піт, де мозолі,

Сваволі ключники прокляті,

Від миру Божого тайком,

Правду, закуту і розп’яту,

Замкнули сталінським замком.

Тут марш гримить під ваші струни,

Від стогону земля гуде —

ГУЛАГ і сталінська комуна

Живі серця в труну кладе...

...Епоха нової споруди,

І вугіль з кров’ю, і руда...

У землю лізуть пухлі люди,

Зникають в тундрі без сліда.

1947 р.

Могили батьків борони

Хоч їх і немає уже серед нас,

Вогонь їхніх мрій променистих не згас.

Бо там, де ми крила піднімемо ввись,

Вони у багнюці топтались колись.

За світле, щасливе нащадків буття

Вони віддали своє скромне життя,

Торуючи тяжко майбутньому шлях.

Священний хай буде той батьківський прах.

Нащадку, могили батьків борони,

Над ними чоло і коліно зігни!

1986 р.

А.Д.Сахарову

Він велетом виріс у царстві пігмеїв,

Життя його — Правди народної рух.

Зроби його, Господи, в небі зорею,

Щоб він в наших душах не зблід,

                                                      не затух!

1989 р.

Орися МАТЕЩУК

Інта

Робоча ділянка, обнесена дротом,

Навколо, мов камінь, тверда мерзлота.

Та в’язні зігріли її своїм потом —

І виросло місто у тундрі — Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...

(О, скільки тут трупами впало вже нас!).

І ось по дорозі хлоп’ята у школу

Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

«Чого тут конвої? Дроти чом колючі?

Чому тут не люди, а гурт номерів?

Чому на трудягах подерті онучі?..»

Не кожен із них це тоді розумів...

І все ж вони стали махати руками,

Ми вдячно і сумно дивились на них...

Та постріл конвою привів нас до тями,

Як грім, розполохав і діток малих.

...О, діти холодної дикої Комі,

Ви будете тут зупинятись не раз.

І, може, колись, молоді і свідомі,

Як жертв беззаконня згадаєте нас.

Інталг, 1951 р.

Публікацію підготував

Сергій СКОРОБАГАТЬКО.

"СЕЛЬСКИЕ ВЕСТИ"

Пятница, 17 мая 2013 года № 58 (18951)

19 мая — День Памяти жертв политических репрессий

ГОЛОС НЕПОКОРЁННЫХ

Есть на карте Российской империи (по-ихнему - «федерации») города Воркута и Инта. В этом крае вечной мерзлоты, в предгорьях Полярного Урала, в 70 км от побережья Ледовитого океана в 1930 г. геолог Г. Чернов нашел месторождение каменного угля. И уже в следующем году президиум ВСНХ СССР принял постановление «О развитии топливной базы в Северном крае». Развивать ее было решено руками заключенных. Более четверти века существовал здесь Воркутлаг - один из самых страшных советских концлагерей за Полярным кругом.
В 30-Е ГОДЫ возник поселок, а затем город Воркута, ставшее символом сталинщины. В 1945-47 годах там находилось уже более 60 000 заключенных. К Воркутлагу отдельным подразделением входила Инта, где со временем был организован Инталаг, на базе которого впоследствии был особый лагерь № 1 «Минеральный» (Минлаг). Это был самый большой остров Архипелага ГУЛАГ на территории Европейского Севера России - вплоть до ликвидации в 1953 году.
В Воркутлаге работали и погибали тысячи русских, украинцев, евреев, эстонцев, латышей, литовцев, поляков, немцев ... Среди них - выдающиеся специалисты различных областей науки, техники и культуры; инженеры, профессора, академики, боевые офицеры и генералы, знаменитые музыканты, актеры, художники, писатели, поэты, журналисты; политические и общественные деятели мирового уровня, бывшие члены правительств и парламентов иностранных государств, дипломаты ... Вспомним хотя бы некоторые славные имена:
В.И. Пивоваров, нарком образования Беларуси, умер в Воркутлази 1942
П.И. Полевой, геолог, знаменитый исследователь Сахалина, Приморья и др.., Умер в тюрьме в Ухте 1938
Л.П. Карсавин, философ, историк, поэт, профессор Каунасского университета, умер в концлагере в Абези 1952
П.Н. Губенко (Остап Вишня), украинский писатель-юморист и сатирик.
Я.В. Смеляков, известный и заслуженный поэт.
И.А. Фещенко-Чопивский, металловед, химик, физик, профессор Горной академии в Кракове, украинский политический деятель, умер в концлагере в Абези 1952
М.Б. Гольман, профессор, ректор Ульяновского университета, погиб в Воркуте.
Н.М. Федоровский, член-корреспондент АН СССР, профессор, доктор геолого-минералогических наук, директор Всесоюзного института минерального сырья. Был осужден на 15 лет, вскоре после освобождения умер ...
К сожалению, невозможно вспомнить всех, чьи судьбы были перемолоты в жерновах лагерей и тюрем. Сейчас на местах лагерных зон и массовых расстрелов стоят памятники и памятные знаки, возведенные потомками и землячеством в память о тех страшных временах и бесчисленные жертвы сталинского террора.
О Воркуте и ​​Инте написаны десятки исторических исследований, мемуаров, воспоминаний, множество стихов и песен. Они созданы точно слезами и кровью заключенных. Особенно удивляют стихи - то обличительные, полные боли и гнева, то поразительно лирические и задушевные. Добавим, вопреки жестоким запретам, под смертельным риском. Трудно понять, как люди сумели не только написать их, но и сохранить ...
2007 усилиями группы энтузиастов вышла книга, вобравшая в себя лучшие образцы литературного творчества воркутинских авторов от 1931 до 2007 года - «Высокие широты». В той антологии опубликованы переводы четырех поэтов с украинского, что дало толчок к новой волне поисков в уже узком - украинском направлении. Результат оказался чрезвычайно плодотворным, свидетельством чего стала книга «Я тот, чей дух не покорился». Были найдены и переведены стихи еще двадцати поэтов с украинского. Именно в том и заключается уникальность этой книги, в ней параллельно представлены оригинальные украинские тексты и переводы на русский язык (билингва) врача и поэта Марка Каганцова. От имени составителей предисловие написал Юрий Тагиров. Книга издана в прошлом году при поддержке творческого союза «Конгресс литераторов Украины», материалы найдены и обработаны усилиями активистов Воркутинского украинского землячества и Сыктывкарской общественной организации «Покаяние». Отдельно хочется выразить благодарность известному украинскому литератору, публицисту, ученому, писателю и поэту, бывшему репрессированному Даниилу Кулиняку за содействие в издании и распространении книги. Вот часть из этого действительно бесценного сборника.

Пантелеймон ВАСИЛЕВСКИЙ

ОДИННАДЦАТИ ПОБРАТИМАМ ПО
НЕСЧАСТЬЮ, РАССТРЕЛЯННЫМ В ИНТЕ
(По делу «Северное сияние»)
1.
Откликнувшись на зов души порыва,
И с пламенем сердечного костра,
Как стяг, идеи вольности несли вы
На дело безнадёжное, с «ура!»
2.
Героев время не кончается на свете.
Герой не стонет,
Непреклонен
И бессмертен!
Герои живы, с нами в бой идущие:
Из прошлого – в наш день,
С потомками – в грядущее!
Инта, февраль 1951 г.
СЕБЕ
(Из письма матери)
Когда срок жизни подойдёт
И старость кинет в сердце лёд…
Знать захочу ли я про жизни перемены?!
…Замёрзнет всё, всё отцветёт…
Лишь мы в любви к Отчизне неизменны!
Порт Ванино, 09.11.1951 г.

Николай ВАСИЛЕНКО

ОСТАТОК

Забрали всё: и хлеб, и соль;
На ключ замкнули окна, дверцы…
Оставили лишь боль мне в сердце.
Мне б с мясом вырвать эту боль,
Что жжёт мне душу, как в огне,
Так что же остаётся мне?
1950

МОЛЧАНЬЕ - НАШ ЯЗЫК

В тюрьме молчим мы целыми годами,
И наш язык – это и есть молчанье.
У стен казённых подлые есть уши –
Молчит здесь правда, крыл не развернувши.
Слова кощунственные небо облепили,
Сквозь эти тучи солнцу не пробиться,
Дождям на нивы благодатно не пролиться.

1952

Василий ГАЛЕТА

Матери

...Несчастье сына ты в слезах умыла.
Они лились живым потоком боли.
Терпела ты, как Мать, и не спросила:
«Когда ж конец страданиям? Доколе?!»
Как крест терпения, несла ты боль о сыне,
И горе через сердца край лилось.
Сыновья доля горечью полыни
Рождало серебро твоих волос.
Инта. 16.1.1955.

Ярослав ГАСЮК

Горская легенда

С боями Сотня Юных отступала…
Остались двое. С ними – пулемёт.
Надежды нет. Ракет ночной полёт –
На них лавиной шло врагов немало.
И синь Карпат дрожала от металла!
Патронов нет, ушли все пули в лёт.
Гранаты в руки. Встали. И – вперёд!
Так горская легенда возникала.
Парит орёл над парой смельчаков.
Они ни пут не знают, ни оков.
Что палачи им, коль душа крылата?!
В горах Карпатских их навечно пост,
В сиянье радуг и в мерцанье звёзд…
Друзей тех двое: Верность и Расплата.

Инта, 1950 г.

Шевченко

В воспоминанья наши ежегодно
Приходишь в марте Ты в который раз…
С Тобой, Тарас, на многое мы годны,
С Тобою вечны будем мы, Тарас.
Ведь без Тебя мы были бы и ныне
Все так же немы, немощны, малы…
Лишь свету белому и неба сини
Надежды и печаль обид несли.
Но света высший дух и нам родное слово
Ты распростёр для нас – как правды стяг.
И в этот март всё повторится снова.
И будет так всегда, Тарас, в веках…

Инта, 2.03.1977 г.

Иван ГОНЧАР

Мы и они

Мороз за сорок градусов трещал.
У каждого из нас была лопата.
Из них же каждый дуло направлял
На нас заряженного автомата.
Мы были в телогрейках рваных все,
Они же – в полушубках без изъяна.
Мы и они. Как эти, так и те
В движеньи находились постоянно.
Мы беспрерывно с колеи
Снег в обе стороны кидали,
Чтоб не отмёрзли, мы свои
Порою щёки растирали.
Они же с двух сторон от нас
Вдали уверенно стояли.
И бесконечно к разу раз,
Чтоб не замёрзнуть, топотали.
И стало мне их жаль тогда,
Ведь и они, как мы, – в неволе.
И, может, больше их беда.
И слал проклятья я их доле.
1997 г

Владимир КОСОВСКИЙ

ЗАПОЛЯРНОЕ ПРИВЕТСТВИЕ

Я Вам пишу, поэт Тычина,
Пишу из дальней той земли,
Где каторжник ломает спину,
Где кровь, где пот, где мозоли.
Где Правду ключники проклятые
От мира Божьего тайком,
Закованную и распятую,
Замкнули сталинским замком.
Тут марш гремит под ваши струны
И стонет лагерный народ.
ГУЛАГ со сталинской коммуной
Сердца живые в гроб кладёт.
Лелейте вашего Сосюру,
Вам вместе славить Сатану,
Лизать и лгать, спасая шкуру…
Привет Миколе Бажану.
Поклон и Рыльскому с Малышко…
Прославьте сталинский маршрут –
Собаки, лагерные вышки…
Коммуна процветает тут.
Славна эпоха эта тем ли,
Что с кровью уголь и руда?
В отёках люди лезут в землю
И гибнут в тундре без следа.

1947

ПОТОМОК, МОГИЛЫ ОТЦОВ СОХРАНИ!

Хоть их уже нет давно среди нас,
Лучистый огонь их мечты не погас.
Ведь там, где свободны мы ныне, крылато,
В болоте они топтались когда-то.
Чтоб жили потомки, не зная печали,
Они свои скромные жизни отдали,
Торили тяжёлый к грядущему путь.
Священным отцов наших прах будет пусть.
Потомок, могилы отцов сохрани,
Над ними главу и колено согни!

1986

А.Д. САХАРОВУ

В пигмеев царстве был он великаном.
Вся жизнь его – народной Правды дух.
Пусть светит он звездой, Господь, всегда нам,
Чтоб в наших душах не померк и не потух!

1989

Орися МАТЕЩУК

Инта

Лесная делянка, за проволкой ели.
Повсюду, как камень тверда, мерзлота.
Но зеки её своим потом согрели –
И город возник в Приполярье: Инта.
Вот школа, домишки, дорога до школы…
(О, сколько в земле наших трупов вокруг!)
И в школу ребята ватагой весёлой
Идут беззаботно… Но замерли вдруг.
«Зачем же конвой здесь и провод колючий?
Зачем номера на одежде людей,
И вместо обычной обувки – онучи?..», –
Хотелось ребятам узнать поскорей.
Махали руками они всей гурьбою.
Мы с грустью смотрели, припомнив свой дом…
Привёл нас в сознание выстрел конвоя,
Детей распугал, прогремев, словно гром.
…О, вы, дети Коми – холодного края!
Чтоб нас разглядеть, здесь стоять вам не раз.
В грядущем вы, правду о нас узнавая,
Как жертв беззакония, вспомните нас.

Инталаг, 1951г.

Публикацию подготовил

Сергей СКОРОБАГАТЬКО.

ОТКЛИК В США:

СВОБОДА, П’ЯТНИЦЯ, 20 СІЧНЯ 2012 РОКУ

No. 3

16

Відбулися презентації книг колишніх політичних в’язнів

Микола Сарма-Соколовський:

„Я той, що духом не скоривсь!”

ДНІПРОПЕТРОВСЬК.  – Презентація книги Миколи Сарма-

Соколовського „Услонці“ відбулася 13 грудня 2011 року в міській

бібліотеці. З спогадами про письменника виступили поет Анатолій Шкляр, письменники МиколаЧабан та Ярослав Трінчук, журналістка Наталя Старюк, художник Сергій Боровський.У пролозі до повісти М. Сарма-Соколовський написав: „Я хочу розповісти, чому я став українським націоналістом і хто цьому посприяв”. Він згадував про свого батька о. Олександра, який повчав малого сина: „Мало бути тільки козаком. Ми повинні служить нашій неньці Україні”. М. Соколовський народився 1910 року. Батько походив з кубанських козаків, чиїх прадідів 200 років

тому царський уряд переселив з берегів Дніпра на Кубань. Деякі

кубанці все ж повернулися в Україну, в тому числі й родина майбут

нього письменника. Соколовські оселилися у селі Хорошому Дні

пропетровської области. У 1994 році, вже на схилі літ, відбувши заслання, М. Сарма-

Соколовський написав:

Мій хрест – криця столеза,

Що в дії немає згину,

А поруч молитви моєї –

Володимира Сосюри теза:

Любіть Україну!

Але потяг до літературного слова з’явився у М. Соколовського значно

пізніше. Спершу в юнака виявився хист до малювання і він поїхав до

Миргороду вчитися у Художньо-керамічній профільній школі (вона

була створена при всесвітньовідомому Миргородському керамічному училищі ім. Гоголя).У Миргороді М. Соколовському пощастило – вчителем малювання у нього був відомий художник Фотій Красицький, внучатий небіжТараса Шевченка. Ф. Красицького радянська влада „за неблагонадійність“ вислала до Миргороду з Києва, де у нього залишилася дружина і діти. Опальний Ф. Красицький у Миргороді працював вчителем і писав книгу-підручник „Школа малювання“. Він познайомив М.

Соколовського з своїми друзями-бандуристами Іваном Скляром,

Іваном Ярошем, Миколою Сітком та Миколою Явдочником. Незабаром І. Скляр, який побачив хист М. Соколовського до співу з бандурою, взагалі до музичного мистецтва, зробив для ньоговласну бандуру. Коли М. Соколовський розпочав навчатися грі на інструменті, Ф. Красицький наставляв його: „Замало бути бандуристом‚ потрібно стати кобзарем, щоб піснею будити в народі любов до України, відвагу до боротьби“. Ф. Красицький подарував М.Соколовському портрет Т. Шевченка, виконаний італійським олівцем на ватмані. Зробив напис: „Моєму учневі і другу Миколі Соколовському. Фотій Красицький, лютий 1927 року“. Цей портрет М. Соколовський зберігав 10 років, але влітку 1938 року, під час слідства‚ портрет було вилучено разом з бандурою.Коли М. Соколовський навчався у Миргороді, його як музиканта запримітив Олесь Корецький, який гастролював з своєю капелею бандуристів, тож після закінчення навчання М. Соколовського запросили до капелі і він розпочав, як сам визначив, „кобзарювати“. У 1927 році він поступив у Дніпропетровську на художньо-

професійні курси, які очолював відомий художник Михайло Панін.

Того ж року в місті молоді патріотина чолі з Євгеном Букаєвим створили молодіжну націоналістичну організацію, але її відразу викрили і учасників засудили. Та молодь створила нову підпільну організацію, яку назвали „Спілкою української молоді“, подібно до створеної у Харкові‚ з якою був пов’язаний ініціятор дніпропетровської організації студент Медичного інституту Євген Білий. М. Соколовський негайно вступив до СУМ, але почалися арешти відразу після початку слідства у справі Спілки визволення України.М. Соколовський у документальній повісті „Услонці“ докладно розповідає про свій арешт, ув’язнення у Дніпропетровську, про допитиі методи слідчих, називає прізвища своїх катів. Тривале слідство надало М. Соколовському нагоду познайомитися з багатьма в’язнями у камері ч. 20‚ намалювати олівцем кілька потретів однодумців. На початку 1930 року засуджених було перевезено у Соловецький концтабір. М. Соколовський був засуджений на п’ять років позбавлення волі. М. Соколовський докладно описав своє перебування в острівному таборі, жорстокі табірні порядки і кривди, працю на лісоповалі в Карелії, навів кілька розповідей засуджених щодо інших таборів. Ось рядки про ката на прізвищеЧасних: „За його вказівкою людей роздягали догола і розпинали на березах, аби їх їли лісові комарі. Видовище це було жахливим. Лише найсильніші після такої екзекуції

лишалися живими“. У таборі М. Соколовському довелося ще раз зустрітися з засланим туди ж Є. Білим, який, як недовчений лікар, виконував медичні

функції. М. Соколовський зробив спробу втекти з табору разом з двома друзями, але місцевий мисливець їх вистежив у лісі, а одного, Костянтина Краюшкіна, застрелив на місці‚ щоб отримати винагороду за втікача. Зазвичай втікачів розстрі

лювали‚ а М. Соколовського врятувало від розстрілу лише те, що

управлінню таборів конче потрі -

(Закінчення на стор. 17)

СВОБОДА, П’ЯТНИЦЯ, 20 СІЧНЯ 2012 РОКУ

No. 3

17

бен був художник, а він вже встиг намалювати в проміжках між тяжкою працею 10 портретів. З початку 1931 року М. Соколовського взяли до конструкторського бюра Біломорського каналу,де використовували як кресляра-художника. Варто розкодувати

скорочення УСЛОН. Російською мовою це Управленіє Соловєцкіх

лаґєрєй особого назначенія (Управління Соловецьких таборів особливого призначення). Звідсіля й називає М. Соколовський в’язнів „услонцями“.Режим у зоні тепер був вже не дуже суворим, знайшлася навіть бандура, а до неї Миколова мати

прислала з України ще й вишиванку. Кресляр М. Соколовський тепер

інколи навіть „концертував“ у вузькому колі. Втім, він пам’ятав батькову патріотичну настанову і тому в грудні 1932 року підпалив місцеве відділення УСЛОН, сподіваючись на дострокове звільнення у зв’язку із втратою місця роботи. Та не судилося – після цього ще деякий часвін працював на будівництві, аж

поки не настав день звільнення. М. Соколовський відразу поїхав

до Краматорська, куди переїхали жити його мати і брат. І вже він

дізнався, що на Півночі були розстріляні його побратими і однодумці – колишній петлюрівець Григорій Котенко та колишній отаман Чорного лісу Петро Кульчицький.

М. Соколовський був визнанив Україні як поет, прозаїк, кобзар-співець і художник. Коли був створений Київський патріярхат Української Православної Церкви, М.

Соколовський був висвячений усвященики. З 1974 року він мешкав

у невеличкому містечку Новомосковську, 30 кілометрів від Дніпропетровська. Помер у травні 2008 року. М. Соколовський сприяв створенню товариства „Просвіта“, первинної організації Української Республіканської партії (разом з Левком Лук’яненком), Народного Руху(разом з В’ячеславом Чорноволом). Взявши літературний псевдо

нім Сарма-Соколовський, він створив книги „Моя причетність до

ОУН“ і поетичну збірку „Срібне перо соколиного лету“. Твори М.

Сарма-Соколовського увійшли до збірника віршів українських поетів – політичних в’язнів, що був виданий у 2007 році окремою книгою в перекладі на російську

мову Марка Каганцова. М. Сарма-Соколовський – лавреат Міжнародної премії фонду Тараса Шевченка. За збірку поезій „Срібне перо соколиного лету“, що вийшла друком у 2009 році, М. Сармі-Соколовському посмертно було присуджено Все

українську літературну премію ім. Яра Славутича.Автобіографічну повість „Услонці“ видано 2011 року за приватні гроші мізерним накладом 150

примірників, але завдяки ініціятиві дніпропетровського художника

С. Боровського, палкого шанувальника образотворчого мистецтва М.

Сарма-Соколовського, було надруковано додатковий наклад 200 примірників.

Читаючи твори М. Соколовського, завжди чуємо його кредо: „Я

той, що духом не скоривсь!”. Тож не забув він настанову свого вчителя Ф. Красицького „піснею будити в народі любов до України, відвагу до боротьби“.

Володимир Єфимов

СВОБОДА, П’ЯТНИЦЯ, 20 СІЧНЯ 2012 РОКУ

No. 3

20

Your savings federally insured to at least $250,000 and

backed by the full faith and credit of the United States

government, the National Credit Union Administration, a

U.S. Government Agency.

MAIN OFFICE: 108 Second Avenue New York, NY 10003 Phone: 212 473-7310 Fax: 212 473-325

http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/2012/Svoboda-2012-03.pdf

В этой статье в частности говорится:"Произведения М.Сарма -Соколовского вошли в сборник стихов украинских поэтов - политических заключённых, что был издан отдельною книгою с переводами на русский язык Марка Каганцова.

 

Переводы с украинского языка Марка Каганцова.