Со своими переводами стихов из книги «ОЧИМА СЕРЦЯ»,Ув'язнена лірика, Харків, видавництво "ОСНОВА",1993. ( "ГЛАЗАМИ СЕРДЦА", Заключенная лирика, Харьков, издательство "ОСНОВА", 1993.) я вас недавно познакомил в посте "Всемирный день поэзии" http://7x7-journal.ru/post/39566
Сейчас я хочу познакомить вас со своими новыми переводами из неё.
ЗІНОВІЙ КРАСІВСЬКИЙ
ЗИНОВИЙ КРАСОВСКИЙ
МОЯ ТРІЯДА
МОЙ ТРИПТИХ
- Двобій
Я став на прю з чудовиськом сторуким.
З мого чола стікав червоний піт.
І хижіливід поту того круки,
І мерк в тривозі млосний світ.
Дракон звалив моє велике сонце,
Мого життя всю вистраждану суть,
Собі під брудні ноги монстра,
Немов застиглу бурукаламуть.
Зубами клацал з люті вовкулака,
І хоч не було страху ані сліз,
Та хтось тоді таки наплакав
В моїй душі засмучений ескіз.
Горіла ніч, а на мої скрижалі
Лягла навскіс меча сувора тінь.
І десь у небі тіпалися жалі
І багряніла чорна голубінь.
- Поединок
На бой с чудовищем сторуким вышел.
Кровавый пот стекал со лба и век.
И вороны вдыхали запах хищно,
И томный мир вокруг в тревоге мерк.
Дракон свалил мое большое солнце,
Всей моей жизни выстраданной суть
Своими грязными ногами монстра
Топтал он, как бессмысленную муть.
Клыками клацал вурдалак, однако
Не знал я слёз , от страха не раскис,
Но кто-то всё-таки тогда наплакал
В душе глубокой горечи эскиз.
Горела ночь, а на мои скрижали
Ложилась тень меча наперерез.
И где-то в небе реяли печали
И густо багровела чернь небес.
2. Поразка
Не було крови, блискавок ні грому,
А тільки хлипавдесь глибоко плач.
Рабою на колінах мліла втома
І гнула шию під чужий кумач.
Не було крови. Тильки сіра пляма
Лягла рядном на виснаджені дні,
І хтось тягнув,штовхал менедо ями,
І руки хтось викручував мені.
Густішав смерк у слідчім кабінеті:
Уже мені не вирватись із рук!
І грубшали, міцнішали тенета,
Якими обмотавмене павук.
2.Поражение
Гром не гремел, и молний не сверкало,
Кровь не лилась, был только тихий плач.
Рабой усталость на колени встала
И гнула шею под чужой кумач.
Кровь не лилась. Лишь серое пятно там
Легло на полотно нелёгких дней,
И в яму всё тянул, толкал нас кто-то,
Выкручивая руки всё сильней.
Густели сумерки в известном кабинете:
И мне уже не вырваться из рук!
И всё грубели и крепчали сети,
Какими обмотал меня паук.
3.В'язниця
Далеко, край світа, в чужій стороні,
В похмурій темниці життя коротаю -
Неначе на страту йдут знехоча дні,
Ночам божевільним - ні страти, ні краю.
Склепіння нависло, я плазом лежу,
Надії спроквола лягли під багнетом.
Рокований, волю свою стережу,
що в муках конає на гратах.
Повзе безнадія у чорні дні,
В тюремні кайдани закута,
Немов обірвалися струни в мені,
Ридают розбитим акордом нути.
3.Тюрьма
В чужой стороне, на света краю,
Я в мрачной темнице жизнь коротаю -
И тянутся дни, как на казнь здесь свою,
Ночам сумасшедшим - ни казни, ни краю.
Свод давит, лежать лишь плашмя я могу,
Надежд под штыком опускаются руки.
Уже обречён, волю я стерегу,
Она за решёткой кончается в муке.
Ползёт безнадёжность черная дней,
Что скованны кандалами тюремными,
Как будто оборваны струны во мне,
Рыдают аккорды разбитые гневные.
ОБЛАВА
Дивлюся й від жаху холоне чоло,
В пожежах кипить, загибає село.
А небо, неначе обмите у крові,
Відбилося пеклом в очах людоловів.
Лютіші від звірів, чорніші від тьми,
Напали й повисли вони над людьми,
Худоба реве, захлинаються діти,
Пов'язані жертви прощаються з світом.
Вмирають надії від горя і сліз.
Навіжена мчиться земля під укіс.
І тільки розпука ридає над краєм -
Народ загибає! Народ загибає!
І в крикові тому, у горі, в вогні
Довіку прийдеться горіти мені.
ОБЛАВА
Гляжу и от ужаса стынет мой лоб,
В пожарах пылает и гибнет село.
А небо, как будто омыто в крови,
В глазах людоловов блеск ада горит.
Зверей кровожадней, черней любой тьмы,
Напали, зависли они над людьми,
Скотина ревёт, плач детей всё сильней,
И жертвы прощаются с жизнью своей.
И гибнут надежды от горя и слез.
И бешено мчится земля под откос.
Отчаянье только над краем рыдает -
Народ погибает! Народ погибает!
И в крике том страшном, в беде и в огне
До смерти гореть придётся и мне.
ЯРОСЛАВ ЛЕСІВ
ЯРОСЛАВ ЛЕСИВ
***
В бараці тьма
І за бараком ніч
І небо чорне
Як в ночі горище
І методично механічний сич
Кричит у хащах
Електричних
Я просвітку шукаю
І вікон
Молю зорі у духа
І у неба
Крізь ніч крізь тьму
крізь яву й сон
Я вперто продираюся
До себе
***
В бараке тьма
И за бараком мрак ночной
И небо черное
Как по ночам чердак
И методично сыч как заводной
Кричит как в дебрях
В электрических сетях
Ищу просвета я
Ищу окон
Молю звезды у духа
И небес
Сквозь ночь сквозь тьму
сквозь жути явь и сон
Упорно продираюсь я
К себе
***
Востаннє ліс заголосив
У небі пісня обірвалась
Тоді без сина як без крил
Упала материна старість
Торкнулась вічної землі
І дзвонов проіржавілих била
Мов чорна птаха по селі
Луною в темні вікна билась
Високе небо в ніч пливло
Од сліз бубнявіла дорога
В печалі згорблене село
Волало помочі у Бога.
***
Прощаясь лес заголосил
И в небе песня оборвалась
Тогда без сына как без крыл
Упала матушкина старость
Припав к родной сырой земле
И ржавых колоколов било
Как птица черная в селе
В окошки хаток эхом билась
А небо тихо в ночь плыло
От слез гундосила дорога
В печали сгорбившись село
Молило помощи у Бога.
***
Душа болить, болить, болить,
І тиші смок перетискає горло.
Я знову підведуся гордо.
Одну лишь мить,коротку мить
Розпука, як дев'ятий вал
Мене вкріває з головою
"ШИЗО"* - аїдовий** підвал
Зімкнул безвихідь наді мною.
Із дна страждань,
Із серця глибини
В терпкому розпачі - печалі
Благословляю сутнє на землі
І вас, кати мої, прощаю,
І прощаюсь...
***
Болит, болит, болит душа,
И тишина пережимает горло.
Но снова поднимусь я гордо.
Один лишь краткий миг, спеша,
Отчаянье, словно девятый вал
Меня накрыло с головою.
"ШИЗО" * - аидовый ** подвал
Замкнул навечно выход надо мною.
Со дна страданий,
С сердца глубины,
Из терпкого отчаянья - печали
Благословляю сущее земли,
Вас, палачи мои, прощаю,
И прощаюсь ...
*ШИЗО – штрафной изолятор.
** Аид – царство мертвых в греческой мифологии.
ТАРАС МЕЛЬНИЧУК
***
Мамо,
підіть, будь ласка, у поле,
зловить за крильця
чи за ніжку
волю
і пришліть мені у конверті,
Я покладу її коло себе:
нехай стрекоче.
А не захоче -
то хай тікає у небо:
небові тоже
волі треба.
***
Мама,
пойдите, пожалуйста, в поле,
поймайте за крылышки
или за ножку
волю
и пришлите в конверте мне.
Я положу ее возле себя:
пусть стрекочет.
А не захочет -
пусть сбежит в небо она:
небу ведь тоже
воля нужна.
***
дрімає всесвіт на травіне
підперши зіркою щоку
стоїть по пояс в україні
ромашка в білому вінку
і ниць падуть і люди й коси
перед ромашкою: Прости
і гострят зуби жовті оси
і золоті свої хвости
девчата дзвонять спідницями*
гарбуз ногами топче рінь
і над вечірними женцями
пітніють тілом комарі
***
вселенная на травке дремлет
прижав звезду к своей щеке
по пояс в Украине древней
ромашка белая в венке
и ниц падут жнецы и косы
перед ромашкою: Прости
и точат жала злые осы
и золотят свои хвосты
ногами тыква топчет гравий
исподним* девушки звонят
и над вечерними жнецами
потеет комаров отряд
*спідниця – нижняя юбка, по форме напоминающая колокол.
***
Потрібно знати сила де
Де вітер запрягає коней
з небес у двері входить день
а в небеса з дверей ікони
дивак хто вірить смерть це смерть
і що любов не білий попіл
останнім дзвонить кулемет
над серцем кропу
***
Знать точно нужно сила где
Где ветром запрягались кони
к нам с неба в двери входит день
а в небо из дверей иконы
чудак кто в смерти убеждён
и что любовь не станет пеплом
прощальный пулемета звон
над сердцем светлым
МИХАЙЛО ОСАДЧИЙ
***
Синього вечора в небі
Зіроньку я надивив.
місяця сяйний лебідь
Морем статечно плив.
Зваблива, далека, срібна...
Я думав: чи вільна вона?
Благословенна і рідна
Зоріє мені в щіль вікна.
***
В синем вечернем небе
Звездочка мне мигала.
Сияния лунного лебедь
Морем плыл величаво.
Манила далью серебряная ...
Я думал: вольна ли она?
Родная, благословенная
Мне брезжила в щель окна.
***
Час і сутність відчути
Тут, де білий ведмідь.
В його шкурі побути,
Щоб себе зрозуміть.
Подолать його опір.
І збагнути, що він
В моїм домі - це докір,
Що в житті - карантин.
Як звільнити рамена
Від того тягару?
Чи щепили ще в генах
Нам ведмежу тайгу?!
***
Суть и время постичь
Тут, где белый медведь.
В его шкуре побыть,
Чтоб себя разглядеть.
Побороть ненароком.
Знать, он – не господин,
В моем доме - упреком,
В жизни – лишь карантин.
Долго ль быть в роли пленных?
Сбросим бремя врага!
Иль привита нам в генах
Медвежья тайга?!
***
І в перший день, і в лебединий,
І впроміжку, в якому жив,
Найвища честь,як ти людина,
Яку дух волі зворушил.
Святі - що одного волання,
Як відблиск світла уночі.
Достойні шани ті змагання,
Які несеш ти, як мечі.
Цю ношу сірий не підмінить.
Хіба що важче підкладе.
Та цей тягар тебе відтінить
Від тих, хто в світі просто йде.
Сосновка в Мордовії, політичний табір
особливого режиму, камера ч.5
1975
***
И в первый день, и в лебединой песне,
И в промежутке, что живём,
Нет в жизни человека выше чести,
Чем мощный дух свободы в нём.
Святые - к одному призыву чутки,
Они горят, как свет в ночи.
Достойны уваженья те поступки,
Что вы несёте, как мечи.
И эту ношу слабый не подменит.
Лишь тяжести добавит гнёт.
Но это бремя пусть тебя отделит
От тех, кто в мир пустым идёт.
Сосновка в Мордовии, политический лагерь
особого режима, камера ч.5
1975
МИКОЛА ШАТИЛОВ
***
Хто ти мені?
Не чужа, не рідня...
Хто ти мені?
Не дружина. А може...
Дихання вільного,наче в коня,
Дай тобі, Боже.
Може, коханка?
Не вір у бридню!
Так, ти - ніхто, ти життя мого розповідь.
Вітру, що виверне ніздрі коню,
Дай тобі, Господи!
***
Кто ты мне?
Не чужая, не родня...
Кто ты мне?
Не жена. А может ...
Дыханья вольного, как у коня,
Дай тебе, Боже!
Может, любовница?
Не верь в бредню!
Ты мне - никто, ты – в жизни правды россыпи.
Ветров, что ноздри вывернут коню,
Дай тебе, Господи!
***
Старий майдан. Прадавній - хоч і Риму,
густим каре шиковано доми.
У двері ці бувало гетьман гримав,
за цими круль острогами гримів.
Історія!
А я її не слухав.
Здавалось, що лице твоє - старе.
Пополотніла - так не стало духу,
а вітро переповнено каре.
Летіли в браму канцлерові коні,
Гукав форейтор, схожий на Матьє...
А я не чув. Ти носиш у долони
своє життя і заразом моє.
Що королі!Що дати! Що - події!
Єдина пам'ять на останок лет:
з -під снігу рукавика червонє...
Оце і є історія.
І - квит!
***
Майдан старинный. Словно Рим он древен,
Шикарные дома густым каре.
Стучал бывало гетман в эти двери,
Король за теми шпорами гремел.
История!
А я её не слушал.
Казалось, что лицо твоё - старей.
Так побледнела, словно кто-то душит,
а ветром переполнено каре.
В ворота мчались канцлеровы кони,
Кричал форейтор, на Матье похожий...
А я не слышал. Ты несла в ладони
свою жизнь и мою с ней вместе тоже.
Что короли! Что даты! Что - победы!
В остатке лет есть память об одном:
Краснеет рукавичка из-под снега ...
Это и есть история.
С концом!
***
Які пісні на Лесиній Волині!
А голоси в травневі напівтьмі!
І хтось співав в жіночій половині
задуманої луцької тюрми
А десь за муром квітли матіоли,
в обличчя грати віяли теплом...
Хтось так співав, неначебто ніколи
й ніде пісень донині не було.
А я у пальцях відчував удавку,
коли співала зранена душа,
як москали погвалтували Мавку,
як поряд порішили Лукаша.
***
Какие песни в Лесиной Волыни!
А голоса в весенней полутьме!
И кто-то пел на женской половине
задумчиво в луцкой тюрьме.
А где-то за стеной расцвёл миндаль,
и тёплый ветер дул в решётки шало ...
Пел кто-то так, как будто никогда,
нигде на свете песен не звучало.
Я пальцами почувствовал удавку,
когда запела с горечью душа,
как москали насиловали Мавку,
как рядом порешили Лукаша.*
*Мавка и Лукаш – герои драмы –феерии Леси Украинки «Лесная песня» («Лісова пісня», 1911).
Переводы с украинского языка Марка Каганцова.