В пошуках зв’язку з Дмитром Павличком доля звела мене з дивовижною жінкою – доктором хімії й публіцистом Юлією Сістер, а через неї – з Марком Каганцовим. Про нього та його справу подальша розмова.
Лікар за фахом, поет божою милістю, Марк став ще й повпредом української поезії в Росії. Він народився у Воркуті 1947 року під час заслання батьків: Якова Борисовича, репресованого в 1937 році за сумнозвісною 58-ю статтею, та матері Олени Захарівни, інваліда Великої Вітчизняної війни,- за зв’язок з «ворогом народу».
Сусідами Каганцових по барачній кухні була родина репресованих українців. Марк був зачарований мелодичною й образною українською мовою, якою розмовляли друзі його батьків, навчився від них читати й писати мовою Кобзаря.
Отож, не дивно, що саме до Марка Каганцова, відомого на той час російськомовного поета, звернулися Євдокія Лісова та Анатолій Попов, які збирали й упорядковували вірші в’язнів-українців, що були в концентраційних таборах Воркути. Так народилася двомовна книга «Я той, що духом не скорився», котра вийшла 2007 року, а незабаром доповнена поезією інших авторів з’явиться в одному з видавництв Львова.Уявлення про це видання читачі матимуть, прочитавши передмову одного з упорядників книги.
Кілька десятиліть існують на мапі Росії міста Воркута й Інта, значення яких набагато більше за їхні географічні розміри.
Більше двадцяти п’яти років тут існував ВОРКУТ-ЛАГ – один з найбільш згубних радянських концтаборів, розташованих за Полярним колом. Лише сімдесят кілометрів відокремлює Воркуту від берега Льодовитого океану. У цьому далекому краї вічної мерзлоти, в передгір'ях Полярного Уралу, де сто днів лютує завірюха, в 1930-му році геолог Г.А. Чернов знайшов родовище кам'яного вугілля. І вже в 1931 р. Президія
ВРНГ СРСР прийняла постанову «Про розвиток паливної бази Північному краї».Розвивати її було вирішено руками ув'язнених. Відомо, як органи НКВС розправля-
лися з жителями окупованих територій після довгоочікуваного звільнення від німців, а також, що робилося на пересилках і у в'язницях у середині 40-х. У Воркутлазі працювали під землею і гинули тисячі росіян, українців,євреїв, естонців, латишів, литовців, поляків, німців...
У 30-ті роки виникло селище, а згодом місто-концтабір – Воркута, – що стало символом сталінської епохи, де у 1945-47 роках уже перебувало понад 60000 ув’язнених. До складу Воркутлага Інта входила окремим підрозділом, із часом був організований самостійний табір Інталаг, на базі якого пізніше створили особливий табір №1 «Мінеральний» (Мінлаг). Це був найбільший острів Архіпелагу ГУЛАГ на території європейської Півночі Росії аж до його ліквідації в 1953 р. У другій половині 50-х років минулого сторіччя почався демонтаж гігантської системи примусової праці. Воркута розросталася і
в середині 60-х років стала великим промисловим і культурним центром із розвиненою інфраструктурою та населенням, що становило понад 200 тисяч людей. Так само відбувалося із Інтою – приполярною сусідкою Воркути.
Варто докладніше сказати про конкретних людей, які пройшли ці страшні випробування. У першому томі мартирологу «Покаяння» (м. Сиктивкар, Республіка Комі) згадується сузір'я імен, якими могли б пишатися будь-які держави світу. В зонах Комі АРСР перебували видатні фахівці всіх галузей науки, техніки та культури; інженери, професори, академіки; славетні офіцери і генерали; знамениті музиканти, артисти, художники, пись-
менники, поети, журналісти; політичні і громадські діячі світового рівня; колишні члени урядів і парламентів іноземних держав, дипломати... Повний Всесвітній Інтернаціонал! Що називається: всі прапори – в Гулагу. Досить згадати лише деякі відомі імена:

В.И. Пивоварів – нарком просвіти Білорусії, помер у Воркутлазі в 1942 р.
П.И. Польовий – геолог, знаменитий дослідник Сахаліну, Примор'я, Анадирського краю, Казахстану та ін. Помер у в'язниці в Ухті в 1938 р.
Л.П. Карсавін – філософ, історик, поет, завідуючий кафедрою в Каунаському університеті. Помер в концтабор ів Абезі в 1952 р.
К.К. Рокоссовський – згодом маршал СРСР і міністр оборони Польщі.
М.А. Коростовцев – єгиптолог, після реабілітації став академіком АН СРСР.
А.Я. Каплер – письменник, кінодраматург, лауреат Сталінської премії.
Б.А. Мордвинов – актор, гол. режисер Великого театру,нар. артист СРСР.
Б.С. Дейнека – співак, бас, соліст ГАБТ.
П.М. Губенко (Остап Вишня) – український письменник, гуморист і сатирик.
Я.В. Смеляков – відомий поет.
Ю. Дунський і В. Фрид – відомі кіносценаристи (фільми:"Випадок на шахті вісім", "Сім няньок", "Служили два товариші", "Оповідь про те, як цар Петро арапа одружував",
"Ш. Холмс і доктор Ватсон", "Екіпаж" та ін.).
П.Е. Бендель – художник, автор серій поштових марок СРСР, присвячених космонавтиці.
В.Г. Токарська – відома кіноактриса, співачка.
Рамаз Кобидзе – грузинський прозаїк.
Ю. Лисняк – перекладач, згодом лауреат премії імені М. Рильского.
Е. Хринюк – майбутній український сценарист і кінорежисер.
А. Хименко – поет і прозаїк, автор трилогії про Івана Сірка.
М.М. Коцюба-Тарнавська – хірург, українська націоналістка, дочка генерала Мирона Тарнавського, що командував корпусом "Схід" в 1919 р.
В. Василенко – історик мистецтва з МГУ, поет, нащадок Григорія Сковороди.
И.А. Фещенко-Чопивський – металознавець, хімік-фізик, професор Гірської академії в Кракові, український політичний діяч. Помер в концтаборі в Абезі в 1952 р.
В.К. Олтаржевський – видатний архітектор сучасності. З 1924 по 1935 р. працював в США, проектував і будував висотні будівлі. Після повернення на батьківщину
заарештований і етапований у Воркутлаг. Після звільнення проектував і будував готель "Україна" в Москві.
М.Б. Гольман – професор, ректор Ульянівського університету, загинув у Воркуті.
П.В. Віттенбург – випускник Тюбингенського університету, професор, зав. кафедрою Полярних країн Географічного інституту Ленінградського університету, дослідник
Арктики (Шпіцберген, Нова Земля).
Б.Н. Артем'єв – доктор геолого-мінералогічних наук, професор,випускник Фрайбурзької академії.
Н.М. Федорівський – член-кореспондент АН СРСР, професор доктор геолого-мінералогічних наук, директор Всесоюзного інституту мінеральної сировини. Був засуджений на 15 років. Після звільнення незабаром помер.
На жаль, неможливо згадати всіх тих, чиї долі були перемелені в жорнах північних таборів і в'язниць. Зараз на місцях табірних зон і масових розстрілів стоять знаки і пам'ятники, споруджені нащадками і земляцтвами в пам'ять про ті страшні часи та незліченні жертви сталінського терору. Про Воркуту та Інту написані десятки історичних досліджень, мемуарів і спогадів, безліч віршів та пісень. Вони створені буквально сльозами та кров'ю в'язнів, відірваних від сімей і рідних місць. Особливо дивують вірші – то викривальні, повні болю і гніву, то вражаючі глибиною споглядання, тонкими відтінками лірики, задушевністю авторів та їх ніжністю до рідних і коханих. Неможливо уявити, що написані ці вірші всупереч жорстоких заборон і смертельного ризику, і люди зуміли їх не тільки написати, але й зберегти на довгі десятиліття.
У 2007 році зусиллями групи укладачів вийшла книга, що увібрала в себе кращі зразки літературної творчості всіх поколінь воркутинських авторів від 1931 до 2007 року – «Високі широти». У цій антології були опубліковані переклади чотирьох поетів-українців, що дало поштовх до нової хвилі пошуків у вже більш вузькому – українському напрямку. Результат виявився надзвичайно плідним. Були знайдені і перекладені вірші ще двадцяти поетів-українців!
Від імені укладачів цього видання хочу сказати про специфіку окремих опублікованих віршів, написаних в 40-х – 50-х роках. У них присутні досить жорсткі слова на адресу сталінського «імперського» режиму та його поплічників: співробітників НКВС, табірного начальства і охорони. У віршах зустрічаються рядки, які упередженим читачам можуть бути названі «антиросійськими». Потрібно розуміти, що це не «антиросійські», а антиімперські, антисталінські рядки. СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж В'язницею Народів, як і Російська Імперія! (Згадаємо вірші видатного Т.Г. Шевченка). Необхідно підкреслити, що після насильницького приєднання до СРСР в 1939 році областей Західної України значна частина населення безвинно постраждала, і в умовах «совєтізації», жорстоких репресій люди сприймали як недругів всіх, хто спілкувався з ними російською мовою. А це, як правило, співробітники НКВС,військові, міліція, партійні та адміністративні працівники. Ми сподіваємося, що читачі не запідозрять нас в недотриманні політкоректності або, тим більше, в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, а навпаки – проймуться розумінням того страшного минулого, яке спіткало всі народи колишньої тоталітарної держави.
Від імені авторів-упорядників
Ю. Тагіров