С праздником!

“А вона – як тепла зірочка…”

Спогад про поетесу. Наші земляки

24.01.2013

Історія Первомайщини щедра на таланти. Проте є ще маловідома історія, варта, повірте, оцінки земляків. Мова піде про поетесу Валерію Феофанівну Джулай.

 

Народилася вона 1915 року у Первомайському районі, на хуторі Джулаїв (зараз його вже немає). Згодом її родина переїхала до Первомайська, батько працював директором профтехучилища у приміщенні сучасної ЗОШ № 4, мама була вчителькою, а дядько (прізвище – Бабенко) був заступником директора. Валерія Феофанівна вчилася там, далі – в Уманському училищі, закінчила педінститут 1935 року. Звідти її відібрали у театральне училище ім. Франка. Вона прекрасно співала, грала в театральних виставах, причому головні ролі.

Батька репресували з настанням війни, а мати була хворою. Валерія у той час мусила приїжджати з Умані, продавати речі з колишнього будинку на хуторі, щоб лікувати її. Тоді ж у них з матір’ю попросила притулку 17‑літня дівчина. Одного разу Валерія вкотре поїхала за речами, щоб їх продати, а додому (квартира у будинку на центральній площі у крайньому під’їзді від станції Голта) прийшли німці, які, як виявилося, розшукували дівчину за “націоналістичні” погляди. Квартирантка змусила матір Валерії, погрожуючи смертю, сказати, що вона – її дочка. Потім дівчина зникла, Первомайськ звільнили, а Валерію викликали до НКВД: чому прихистила терористку, чому німцям не віддала? Відповідь була: “Тоді б вирішили, що я з німцями”. Засудили 1945 р. за “націоналізм” на 10 років, і в той час померла мати. Відправили у Мордовію (Потьма). На лісоповал.

Життя в таборах подарувало, крім горя, і радість. Згадувала ж після всього, що якби не потрапила туди, не познайомилася б із такими ж, як сама, адже саме там зібрався увесь цвіт України. Зокрема, подружкою стала поетеса Лідія Бородіна. Цей зв’язок лишився на все життя, аж до останньої хвилини… Крім того, Валерія виконувала головні ролі під час вистав театральної трупи, якій дозволялося подорожувати таборами і показувати спектаклі.

Валерія не вимагала перегляду судової справи, відсиділа всі 10 років. Звільнилася – і поїхала в Караганду, до рідного дядька. Працювала викладачем музики, літератури тощо. Скоро дядько й тітка вмерли, а Валерія познайомилася з Володимиром Салахутдіновим (артист), повернулася на батьківщину, забравши на виховання дядькову дочку Тетяну. Вивчила її (педучилище). Вони жили у Первомайську, в квартирі матері. Згодом сім’ї не стало. Але залишилася творчість.

Про життя та творчість Валерії Джулай розповіла нам Галина Данилівна Педченко. Валерія писала художні твори українською і російською мовами вже з дитинства, а тут ніби ожила, ставши вільною. На цьому етапі життя вони якраз познайомились: на літоб’єднанні в “Прибузькому комунарі”. І одразу стали дружити. У той час друкувалися в обласній та місцевій пресі, зокрема – у “Прибузькому комунарі”.

Стали такими подругами, що коли Таня вийшла заміж і Валерія відчула себе зайвою у власному домі, багато часу проводила з Галиною Данилівною, її сім’єю. Разом могли подорожувати далеко і в машині співати, ще й складати вірші, жартома в тому числі: по два рядочки – і шедевр забезпечений. Одного разу під час подорожі до Києва мало не потрапили в аварію: зимова дорога дала про себе знати. Спочатку був шок, а далі – сміх, жарти.

Останні дні минули не без хвороби, звичайно. Була лікарня… Валерія Феофанівна трималася гідно, і говорила: “Маленький у мене інфарктик, треба поберегтися”. Врятували, повернулася додому. Але не надовго. Останнє, що сказала: “Не треба в лікарню”.

Поетеси не стало 1984 року. Шкода, що нащадки не знають її творів, адже недарма ще в таборах Джулай називали Чайкою… Багато хто цінував її душевність, майстерність писати просто про філософію життя. З сумом і безмежною жагою жити всім світом, з радістю в сумові. Познайомитися з поетичними творами (“Ностальгія”, “Котики”, “Вітровий полон”, “Товаришці на спомин”, “До музи”, “Батькові”) можна у збірці “Я той, що духом не скоривсь”. Інформацію можна ще знайти у альманасі “Степовому многоріччі”, а в архівах краєзнавчого музею Первомайська є ексклюзив – рукописи новел, оповідань: “Груша”, “Хлопчик з тополиного хутора”, “Куліш”, “Буран”; а також добірка віршів (“Подорожник”, “Ні, не пройдено”, “Ой, летіли дикі гуси” тощо).

Спасибі за правду про гірке життя Валерії Джулай з вуст її подруги Галини Данилівни Педченко, яка з болем, радістю й сумом в очах поділилася нею.

В энный день рождения. В. Джулай

Года летят, мой друг Галина,

         как пух прозрачный тополиный.

Не станем врать и лицемерить,

               но счастье – не годами мерить.

А чем же? Встречами друзей,

                         здоровьем мужа и детей,

Сердечной теплотой в груди,

                           дорогами, что впереди.

Стихами, творчества огнем,

                        мечтами мало ли о чем?!

Не будем лет считать, Галина,

                   и сбросим их хоть половину

С многострадальных женских плеч.

               А старость? Что ж ее беречь?

Нет ей ни места, ни поры,

                       столкнем ее в тартарары!

И, жизни подведя итоги,

                  умрем без старости, как йоги!

 

М. Небеська